Не минуло кількох хвилин, як мигонула між дерев біла сорочка і дівчина років осьмнадцяти стала спускатися до греблі. Шовкова плахта[80] і кашемірова запаска туго обхоплювали стан її, так що всі форми її були нібито відлиті. Струнка розкіш цілком південних ніг не була прихована, широкі, шиті червоним шовком і всі у мережках рукава спускалися з плеча, й оголене плече, злегка зарум’яніле, виказувалось мило, наче достигаюче яблуко, тоді як на грудях під сорочкою пружно тріпотіли молоді перси. Сходячи на греблю, вона підвела доти опущену голову, і чорні очі й брови мигонули наче блискавка. Це не була правильна зовсім голова, профіль обличчя, зовсім не наближений до грецького, нічого в ній не було законно-прекрасного, правильного, жодна риса обличчя майже не відповідала встановленим правилам краси.
Та в цьому норовливому, дещо смаглявому, ніби вогняному чи живому обличчі щось було таке, що в одну мить вражало всякого. Від погляду її холонуло на серці, душа займалася, і дихання уривчасто <…>[81]
— Звідкіля ти, чоловіче добрий? — спитала вона, побачивши козака.
— А з Запорожжя, панночко. Зайшов сюди на прохання одного пана, коли милості вашій відомо, — Остраниці?
Дівчина зашарілася.
— А ти бачив його?
— Бачив.
— Слухай, ні, кажи по правді. Може, ти навчений злими людьми чи сам маєш якийсь умисел? Ну, скажи ж ще раз, бачив?
— Бачив.
— Побожися!
— Їй-богу!
— Ну, тепер я вірю, — повторила вона, трохи заспокоївшись. — Де ж ти його бачив? Що він, не забув мене?
— Тебе забути, моя Галочко, моє серденько, дорогий ти кришталь мій, голубонько моя! Невже хочеться мені бути розтоптаним татарським конем?..
Тут він схопив її за руку й посадив поряд з собою. Здивування дівчини таким було великим, що вона червоніла й блідла, не вимовляючи жодного слова.
— Як ти сюди прискакав? — говорила вона пошепки. — Тебе спіймають, ще ніхто не забув про тебе. Ляхи ще не вийшли з Украйни.
— Не бійся, моя голубонько. Я не один, зі мною збереться дехто з наших… Слухай, Пріс<ю>, чи любиш ти мене?
— Люблю, — відповіла вона й схилила йому на груди розпашіле обличчя.
— Коли любиш, слухай же, що я скажу тобі. Втечемо звідси! Ми поїдемо в Польщу до короля, він <…>[82] дасть мені землі. Ні, то поїдемо куди, хоч у Галіцію[83] або хоч до султана, і він дасть мені землі. Ми з тобою не розлучимося тоді <…>[84] й заживемо так само добре, ще краще, ніж тут на хуторах наших. Золота в мене чимало, ходити є в чому, сукна <…>[85] чого захочеш тільки.
— Ні, ні, ні, козаче, — говорила вона, хитаючи головою з сумним виразом обличчя. — Не піду я з тобою. Хай у тебе й золото, й сукна, й одяганки <?>, хоч я тебе більше люблю, ніж усі скарби, але не піду. Як я залишу стару бідну матір мою? Хто догляне за нею? «Дивіться, люди, — скаже вона, — як покинула мене рідна дочка моя». — Сльози покотилися по її щоках.
— Ми не надовго її залишимо, — говорив Остраниця. — Тільки рік один пробудемо на Перекопі чи на Запорожжі. А тоді я вистараюсь грамоту від короля й шляхетства, і ми повернемося знову сюди. Тоді не скаже нічого й батько твій.
Пріся хитала головою все з тим же сумом і сльозами на очах.
— Тоді ми обоє станемо доглядати за матір’ю. І в мене теж є стара мати, набагато старіша твоєї. Та я не сиджу з нею разом. Прийде час, одружусь — тоді й мати буде зі мною…
— Ні, ні. Ти не те, ти — козак, тобі давай коня, збрую та степи, і більше ні про що тобі не думати. Якби я була козаком, і я б запалила люльку, сіла на коня і все мені (при цьому вона махнула граціозно рукою) — дарма. Та що поробиш, я козачка. У Бога не вимолиш, щоб змінив долю… Ще б я покинула, може, коли б вона була на руках у добрих людей, хоч навіть одна, але ти знаєш, який батько мій. Він приб’є її, життя її, бідолашної моєї матері, буде гіршим полину. Вона й те каже: «Знати, скоро поставлять наді мною хрест, бо мені все сниться, чи що вона заміж виходить, чи що вбирають її в багате плаття, але все у чорних плямах».
— Може, тобі від того так жаль своєї матері, що ти не любиш мене, — говорив Остраниця, повернувши голову вбік.
— Я не люблю тебе? Дивись, я наче хмелинонька коло дуба в’юся до тебе, — говорила вона, обвиваючи його руками. — Я без тебе [нічого не бачу].
— Може, замість мене який-небудь інший. Зі шпорами, з золотою китицею, чого доброго, може, й лях?..
— Тарасе, Тарасе! май серце, зглянься. Мало я плакала за тобою? Нащо ти докоряєш мене так? — сказала вона, майже впавши на коліна й у сльозах.
80
*