Чи дивно, що з такими обдарованнями зробився він необхідною людиною в домі, коли вся двірня була в нестямі від нього, хоч обличчя його і скресом і кольором достоту було подібним до пляшки, що прездоровенний рот його, котрого зухвалим зазіханням заледве становили перешкоду відстовбурчені вуха, щохвилини робив гримаси, поневолюючи себе зобразити посмішку, і що очі його мали колір яскравої зелені, — очі, якими, скільки мені відомо, жоден герой у літописах романів не був обдарований. Та, либонь, жінки бачать більше нас. Хто розгадає їх? Як там не було, тільки й сама старенька, господиня дому, була дуже задоволена знаннями вчителя у хатньому господарстві, в умінні робити настоянку на шафрані й herba rabarbarum[16], у вправному розмотуванні мотків і взагалі у великій науці жити у світі? Ключниці більше всього подобався дженджуристий сюртук його і вміння одягатися; втім і вона помітила, що вчитель мав навдивовижу розчулений вигляд, коли зволив мовчати чи їсти. Маленького онучка забавляли надзвичайно паперові півні й чоловічки. Сам кудлатий Бровко ледве тільки побачить, бувало, його, коли виходить на ґанок, як, ласкаво помахуючи хвостом своїм, побіжить йому назустріч і без церемонії цілує його в губи, якщо тільки вчитель, забувши поважність, пристойну своєму сану, зволить присісти під величним фронтоном. Лишень два старших онуки і домашні хлопчаки, з котрими проходив він Аз — Ангел, Архангел, Буки — Бог, Божество, Богородиця, боялися красномовних лозин грізного педагога.
За коротке перебування своє Іван Йосипович встиг уже й сам зробити свої спостереження і вивести в голові своїй, буцім на увігнутому дзеркалі, міньятюрне відображення оточуючого його світу. Першою особою, на якій зупинилося шанобливе його спостереження, як, певно, ви здогадаєтесь, була сама власниця маєтку. На обличчі її, торкнутому різким пензлем, котрим час з давніх-давен розписує рід людський і котрий, бозна з яких пір, називають зморшкою, у темно-кавовому її капоті, у чепчику (покрій якого загубився в юрмі подій, що знаменували XVIII століття), в брунатному шушуні[17], у черевиках без задків, очі його впізнали той період життя, котрий є слабким повторенням минулих, холодний, безбарвний період створінь полум’яного, киплячого вічними пристрастями поета, — той період, коли спогад залишається людині як представник і сучасного, і давнього, і майбутнього, коли фатальні шістдесят років женуть холод у жили, що колись били вогненним джерелом, і термометр життя переходить за точку замерзання. Утім, вічні турботи і жага клопотатися дещо одушевляли погасле життя в рисах її, а бадьорість і здоров’я були вірною порукою ще на тридцять років уперед. Увесь час від п’яти годин ранку до шести вечора, тобто до часу угамування, був безперервним ланцюгом занять. До семи годин ранку вже вона обходила всі господарські заклади, від кухні до погребів і комор, встигала полаятися з прикажчиком, нагодувати курей і свого хову гусей, до яких вона була охоча. До обіду, котрий не бував пізніше дванадцятої години, завертала у пекарню і сама навіть пекла хліби й особливого роду кренделі на меду і на яйцях, котрих один запах викликав незбагненне хвилювання у педагога, пристрасно прив’язаного до всього, що живить душевну і тілесну природу людини. Час від обіду до вечора чи мало чим зайнятися хазяйці? — фарбувати вовну, міряти полотна, солити огірки, варити варення, підсолоджувати наливки. Скільки способів, секретів, домашніх засобів приводиться в цей час у дію! Від спостережливого погляду нашого педагога не могло уникнути, що й Ганна Іванівна не чужа була марнославства, і тому поклав він за правило розсипатися, — звісно, скільки дозволяла природна його сором’язливість, — у похвалах надзвичайному її мистецтву і знанню хазяйнувати; і це, як після побачив він, послужило йому на користь: поважна старенька до тих пір не закупорювала солодких наливок і варення, поки Іван Йосипович, скуштувавши, не об’являв пречудової добрості того й другого. Всі інші особи стояли в тіні перед цим світилом — так, як усі споруди у дворі, здавалося, плазували перед чудовою будівлею з прекрасним її фронтоном. Тільки очам пронозливого спостерігача помітними були їхні взаємні співвідношення і особливий колорит, що позначав кожну, і тоді йому відкривалися, наче в мурашиному рою, вічний рух, метушня й гамір, що не припинявся ні на хвилину. І педагог наш, як ми вже бачили, вмів догодити смакам усіх і, наче могутній чародій, прикувати до себе загальну повагу.
16
*