— О, ваш рід такий, — вів так само Остраниця. — Ви, коли захочете, зчините таке виття, наче десять вовчиць, і сліз, коли захочете, напускаєте досхочу, хоч відра підставляй, а як до діла…
— Ну чого ж тобі хочеться, скажи, що тобі треба, щоб я зробила?
— Їдеш зі мною чи ні?
— Їду, їду.
— Ну, вставай, годі плакати, встань, моя голубонько, Галочко, — говорив він, приймаючи її на руки і обсипаючи поцілунками. — Ти тепер моя! Тепер я знаю, що тебе ніхто не відніме. Не плач, моя… за це згодний я, щоб ти залишилась з матір’ю <…>[86], поки не минеться наше горе. Що робить батько твій?
— Він спав у саду під грушею, тепер я чую, ведуть йому коня, знати, він прокинувся. Прощавай, раджу тобі їхати швидше і краще не навертатися йому тепер, він на тебе сердитий.
При цьому Ганна підхопилася й побігла в світлицю… Остраниця повільно сідав на коня і, виїхавши, обертався кілька разів назад, немов бажаючи згадати, чи не забув він чого, і вже пізно, майже близько півночі, досяг він свого хутора.
Небо зоріло, та вбрання ночі було таким темним, що рицар ледве міг тільки примітити хати, майже під’їхавши до самого хутора. Іншим часом мандрівник наш, певно б, досадував на темряву, що заважала поглянути на знайомі хати, сади, городи, лани, з котрими зрослося його дитинство. Але тепер настільки він переймався подіями дня, що він не звертав уваги, не відчував, майже не помітив, <і як> кінь сам собою пришвидшив ходу, вгадавши родиме стійло, і як, заходячись з усіх боків, собаки стрибали перед конякою його так високо, що, здавалось, хотіли її вкусити за морду. І тільки одні привітні гілки вишень, котрі, перекидаючись через тин, що стискав вузьку вулицю, хльоскали його поли, змушуючи його інколи братися рукою, але цей рух був машинальним. Тоді тільки, коли кінь зупинився перед ворітьми, Остраниця <…>[87] низенькі ґратчасті відчинилися.
— Хто такий?
Так чоловік, котрого будять, відкриває на мить очі й зразу їх склеплює. Він ще не розлучився зі сном, [лінивою] рукою береться він за плаття, але цей рух для того тільки, щоб обманути того, хто розбудив його, буцімто він хоче вставати, а між тим він ще весь у маренні й уві сні, щоки його пашіють, можна <…>[88] цілий водоспад сновидінь, а ранок дихає свіжістю, і промені сонця ще такі жив<лячі> й прохолодні, наче гірське джерело. Зрештою ворота відчинилися. Остраниця в’їхав у двір, та, на подив свій, ледь не наїхав на уланів польських, сплячих у <…>[89] мундирах. Це вигнало всі мрії з голови його.
Він губився у здогадках, звідкіля взялися польські улани. Невже встигли вже дізнатися про його прибуття, і хто б міг відкрити це. Якби точно дізналися, то як можна за такий швидкий час здійснити цю експедицію, і де ж поділися його запорожці, котрі мали були ще вранці утрапити на його хутір? Все це сповнило його такого подиву, що не знав на що зважитись: чи їхати притьмом назад чи залишитись і дізнатися причину такої чудасії. [Посеред] цих розмислів він був торкнутий тим самим, котрий відчинив йому ворота. Першим його рухом було вхопитися за шаблю, та, побачивши, що це запорожець, він опустив руку.
— Та ходімо, добродію, до світлиці, тут не в звичаї говорити, надто велелюдно, — відповідав останній.
У сінях вийшла стара ключниця, що була нянькою нашого героя, з каганцем у руках. Оглянувши з голови до ніг прийшлого, вона почала бурчати:
— Чого вас носить чорт сюди, всі тільки лякають мене. Я думала, що наш пан приїхав, чого вам треба. Ще мало горілки видудлили?
— Дурна бабо, роздивися гарненько, адже це пан ваш.
Горпина знову почала оглядати з ніг до голови, врешті вигукнула:
— Так це ж ти, мій голубчику! Так це ж ти, моя матусенько. Так це ж ти, мій соколе. Як же ти перемінився увесь. Який же ти засмаглий, як же ти обріс! Та в тебе, я думаю, й голівонька не мита, й сорочки ніхто не дав перемінити!
Тут Горпина зайшлася плачем і зняла таке виття, що гавкіт собак, котрий був почав стихати, подвоївся.
— Божевільна баба, — казав запорожець, відступивши і плюнувши їй ледь не в очі. — Чого здуру ти заревла. Народ увесь розбудиш.
— Годі, Горпино, — перервав Остраниця. — Ось тобі, дивись на мене. Ну, надивилася?
— Надивилася, моя матінко рідна, як не надивитися! Ще коли ти маленьким був, носила я на руках тебе, і як виростав, все не зводила очей. Боже Ти мій, а тепер ось знову бачу тебе. Охо, хо, хо! — і стара зайшлася ридати.
— Слухай, Горпино! — сказав Остраниця, примітивши, що ключниця заради свята нагородила себе неабияким кухлем горілки, — краще ти принеси закусити чого-небудь й наперед подай святої паски, тому що я, грішний, цілий день сьогодні не їв нічого і навіть не смакував паски.