— Та ти ж ось це й паски ще не куштував, бідна моя голівонька, нещасна горопаха я на цьому світі! Охо, хо, хо!
Тут патьоки сліз, вибухнувши, хлинули цілим водоспадом, і [Горпина], підперши щоку рукою, знову було готувалася завити, якби не побачила над собою занесеної руки запорожця.
— Добродію, дозвольте кийком вгамувати кляту бабу! Що це за соромітний народ! Спало ж на думку Господу Богу подарувати отаке плем’я. Чи Йому ніколи тоді було, чи Бог його знає, що Йому тоді було…
Остраниця увійшов між тим до світлиці і, скинувши з себе кобеняк, кинувся на килим. Дорога, голод і зустрічі привели його до такої втоми, що він, розлігшись на ньому у цілковитій нечутливості, не звертав ні на що очей своїх. А тому наша справа представити опис світлиці, прикметної тим, що побудова її належала дідові. Дуже прикметна достопам’ятність у цій країні, де старожитностей майже не було, де брані, вічні брані, викликали жорстоке [руйнування] й перетворювали на руїни все те, що <…>[90] встигало зробити працелюбство і життя гуртом.
Це була простора, більш видовжена кімната і разом з тим низенька, як звичайно будувалися в колишні часи. Ніщо в ній не говорило про міцність, нібито, здається, будівник був твердо переконаний, що <її> існування має бути ефемерним. Та, одначе ж, поправкам<и>, приробками ветха споруда простояла біля 50 років. Стіни були дуже тонкими, й вимазані глиною та вибілені ззовні й всередині так яскраво, що очі ледве могли витримувати цей блиск. Вся підлога у кімнаті була теж вимазана глиною, але так була чисто заметена, що на ній можна було лягти, не боячись запорошити плаття. У кутку кімнати біля дверей знаходилась величезна піч і займала майже чверть кімнати; сторона її, звернена до вікон, була покрита білими кахлями, на котрих синьою фарбою були намальовані подоби людських облич з жовтими очима й губами; друга сторона складалася із зелених гладеньких кахлів. Вікна були невеликими, кругла матова шибка, пропускаючи світло, не давала бачити нічого, що відбувалося <на> дворі. На стіні висів портрет діда Остраниці, що воював під знаменом Баторія[91]. Він був зображений майже на весь зріст, у кольчузі, з парою застромлених за пояс <пістолів>, нижню частину ніг до колін не було тільки видно. Потьмянілі фарби ледь дозволяли бачити суворе, мужнє обличчя, котрому жалість і все м’яке, здавалось, були зовсім невідомими. Над дверима висіла також невелика картина олійними фарбами, що зображувала безтурботного запорожця з діжкою горілки з написом «Козак, душа правдива, сорочки не має», котру й донині можна іноді зустріти в Малоросії. Проти дверей — кілька ікон, вбраних калиною і ранніми квітами, а під ними на довгій дерев’яній дошці [декіль<ка>] намальованих сцен зі Святого Письма. Там був Авраам, що цілився з пістолета в Ісака, св. Даміан, який сидів на палі, та інші подібні. Подалі висіли кілька турецьких шабель, рушниця й різної величини пістолети; і пересувний під образами стіл, накритий чистою скатертиною, шитою по краях червоним шовком й потемнілим сріблом, два дивного вигляду <…>[92] стільці. В цьому полягало оздоблення кімнати… Остраниця тепер тільки помітив, що стіл був заставлений дерев’яними тарелями з яйцями, маслом і бараниною. Перша його справа була наблизитися до столу і втамувати голод, котрий тепер почав сильніше докучати йому. В цей час увійшла стара ключниця з паскою, зі сметаною, з сиром.
— Ось тобі, паноченьку мій, і <…>[93] ось тобі й сметанка! — казала <вона>. — Куди ж як зголодніла, бідолашна дитина! Хоч би не вдавилося, бідненьке! А я-то гадала… А я клопоталася… А я бігала, як би йому, моєму сердезі… А от Господь сподобив, знову бачу тебе. Охо-хо-хо-хо!
Горпина знову була хотіла поплакати, і запорожець Пудько, котрий почав був придрімувати, сидячи біля рицаря, який насичував свій голод, спрямував на неї очі й проказав:
— Ну, ну, ну! спробуй тільки заревти!..
Це зупинило намір Горпини.
— Їж, їж, синку мій, їж на здоров’я, їж, я не заважаю тобі. Голубчику мій, ми з тобою тільки раз христосувались. Похристосуємося, моє серденько… похристосуємося…
— Ще й христосуватися! — проказав Пудько крізь сон і ухопив замість чарки баранячу ногу. — Пішла, клята баба!
— Йди, Горпино, годі тобі! — промовив, підвівшись, Остраниця. — А то я, хоч ти стара і гледіла мене, зніму зі стіни ось цей батіг, бачиш ти цей батіг?
91
*