Боже, яка гарна вона була сьогодні. Ось вона дивиться на мене. Серденько моє, Галя, Галюнечка, Галочка, Галюня, душко моя, крихітко моя! Що-то тепер робиш ти? Певно, не спиш і думаєш про мене! Ні, не можу, несила залишити тебе, не залишу ні за що. Як же придумати? Голова моя горить, і не знаю, що робити! Поїду до короля, вблагаю Івана Остраницю, він добуде мені грамоту й королівське прощення і тоді, тоді… Бог знає, що тоді буде, тільки все краще, я буду близько неї жити…
Так роздумував і ледь не розмовляв сам з собою Остраниця. Він уже обнімав у думках своє життя й Галю разом, уже уявляв себе з нею в одній світлиці, вони господарювали разом у родинному раю.
Але дійсність знову втрутилася в це приманливе майбуття, і герой наш у досаді знову простирає руки. Кобеняк злетів з плечей його. Його гризла думка, яким чином об’явити запорозькому отаманові, що тепер уже він залишає свою діяльність і, виходить, допомога його більше не потрібна.
Щойно прокинувся Остраниця, то побачив увесь двір, наповнений народом: вуса,<…>[95], жіночі парчеві кораблики[96], білі намітки[97], сині кунтуші[98]. Одне слово, так дивно двір являв собою іграшкову крамницю, чи блюдо вінегрету, чи, ще краще, строкату турецьку хустку. З усією цією купою народу <він> мав перецілуватися і прийняти силу силенну яєць, піднесених у шапках, у платках, качок, гусей та іншого — звичайну данину, котру підносили поселяни своєму панові, котрий, зі свого боку, мав віддячити пригощанням. Піднесене прийняте; і позаяк яйця, будучи складені в купу, здавалися пірамідою ядер, виставлених на фортеці, супроти цього козаки викотили за велінням пана два [добрячих] барила з горілкою <для> всіх гостей. І хуторянці зробили найстрашніший вираз, і, погладжуючи вуса, юрма нетерпляче чекала вступити у бій з цим дорогоцінним неприятелем.
І тимчасом як одна юрма кинулась на столи, що тріскались під баранами, смаженими поросятами, сиром <…>[99], а інша до барила, що пустило хмільний водоспад, Остраниця пішов шукати отамана, котрого нарешті знайшов і <…>[100]. Тримаючи в руках канчука, він шмагав ним одного з підлеглих своїх, котрий стояв нерухомо, тільки чухаючись, як дозволяли сили <…>[101] стану. За кожним ударом отаман приказував таким дружнім чином, що якби б у нього не було в руках канчука, то можна подумати, що він голубить рідного сина…
— Ось це тобі, голубчику, за те, щоб ти знав, як шанувати старших! Ось тобі, любий, ще на додачу. А ось ще один <…>[102], ось тобі ще до пари другий. Так, голубчику, не роби так. А ось це як тобі здається? А цей смакує, зізнайся, смакує? Коли до смаку, так ось ще. Що за славний канчук! Чудовий канчук! Що, як ось це? Знайшлися ж такі мастаки, що так хитро сплели! Чого танцюєш? Тобі, видко, весело, ото я знав, що буде весело. Я для того тебе й благословляю так…
Тут отаман нарешті відчув, що молодий злочинець, попри всі намагання встояти на місці, готовий був закричати, зупинився.
— Ну, тепер підійди, та вклонись же, та нижче вклонись! — Той, що прийняв удари, з потупленими очима, з котрих ураз полилися сльози, наблизився і низенько вклонився в ноги.
— Кажи, любий: «Дякую, отамане, за науку».
— Дякую, отамане, за науку.
— Тепер йди! Гайда! задай перцю баранам і сивусі!
— Христос Воскрес, отамане. Ми з тобою ще не христосувались.
— Воістину Воскрес, — відповів отаман.
— Чи немає у тебе в запасі губки?[103] Охота бере люльку затягти.
При цьому вклав у зуби витягнену з кишені люльку.
— Як не бути! Що за козак, коли мізерії не має!
— Я хотів тобі сказати діло, — примовив Остраниця з якоюсь нерішучістю.
— Гм, — відказував отаман, викрешуючи вогонь.
— Моє діло не кроїться.
— Не кроїться? — промовив [отаман], розпалюючи люльку. — Погано!
— Навряд чи нам що-небудь дістанеться тут.
— Не дістанеться? — погано!
— Доведеться нам повернутися ні з чим.
96
*
97
*
98
*
103
* —