— Гм…
— Що ж ти скажеш? — спитав Остраниця, здивований такою <…>[104] відповіддю.
— Коли повернутися, — відповідав запорожець, спльовуючи, — так і повернутися.
Остраницю підбадьорила така незворушність.
— Тільки я не піду з вами. Я поїду на якийсь час у Варшаву.
— Гм… — відповів отаман.
— Ти, може, сердитий, вибач, що я так обманув і підвів вас. Божуся, що я сам обманутий. — При цьому <…>[105] гримнула музика й разом з нею загриміло тупання танцюючих. Отаман з люлькою в зубах кинувся в гурт танцюючих, кулаками очистив навкруг себе коло й узявся вибивати ногами і навприсядки.
— Що він собі думає, цей дурень Остраниця? — казав старий Пудько. — Щеня! Ще й родичатися надумав зі мною. Поганий нечестивець! Піди до матері своєї, щоб доносила тебе поперед. І стачило духу в нього сказати це. Дурень, дурень! — казав він, сіпаючи рукою начеб драв кого-небудь за волосся.
— Молодий козак, вус ще не пробився.
Старий Кузубія не міг винести, коли бачив, що молодший рівняється зі старшим.
— Знати повинен, що хто надумав помститися, то від того не чекай милості. Швидше сонце посиніє, замість дощу посиплються раки з неба, ніж я забуду минуле. Пропаду, але не забуду. Не хочу! Не хочу! Жінко! Жінко!
Цим вигуком зазвичай закінчував він свою мову, коли бував сердитий, і, Боже бережи, жінці не з’явитися того ж часу. На ці слова, ледве пересуваючи ноги, прийшла чи, краще сказати, приповзла висхла, ледь животіюча істота… Вигляд її не враз <…>[106], треба було вдивитися в ц<і> нещасні рештки людини, в це уособлене страждання, щоб відчути в душі невимовно тоскне відчуття. Уявіть собі довге, все у зморшках, майже безтямне обличчя. Очі чорні, що колись-то [палали всім жаром] пристрасті, як вугілля, вогонь, буря, нині майже нерухомі; губи якогось мертвого кольору, та, одначе ж, вони були колись свіжими, мов рум’янець на достигаючому яблуку. І хто б подумав, що ці риси, які злилися в сухі руїни, були колись-<то> по-диявольськи чарівними, що порух цих колись гордих і величних брів дарував щастя, небувале на землі! І все минулось, минулось, перегоріло, [залишились], врешті, лише безтямність, терпіння і безмежна покірність.
<IV> <Мені треба бачити полковника>[107]
— Мені треба бачити полковника, я до нього маю справу, — говорив майже отрок сімнадцяти років.
— Тобі полковника?.. — промовив спроквола вартовий козак перед великою ставкою, роздивляючись та розминаючи на своїй долоні з якоюсь недовірою грубий покришений тютюн — цю дивну рослину, котру з такою гідною подиву швидкістю рознесла в усі кінці землі нововідкрита частина світу. Люлька давно у нього була в зубах. — Нащо тобі полковник? — При цьому <він> поглянув на прохача. Це був майже отрок, що готувався бути юнаком, років шістнадцяти, вже з мужніми рисами обличчя, вихованого сонцем <і> здоровим повітрям, у полотняному фарбованому кунтуші й шароварах. — 3 тобою не стане говорити полковник, — промовив <козак, подивившись> на нього ледь не зневажливо і <…>[108] відкинувши назад ясно-червоний рукав з золотим шнурком.
— Чого ж він не стане зі мною говорити?
— Хто ж з тобою стане говорити? ти ще недавно молоко ссав. Якби б у тебе був хоч сукняний кунтуш та пищаль, тоді б звісно… Адже ти, певно, попович або школяр? Чи знаєш ти цей інструмент? — примовив <козак> з виглядом самовдоволеної гордості, вказавши на люльку.
— Та думати…
Але молодий воїн зупинився, побачивши, що козак раптом занімів, потупив очі в землю й зняв шапку, до того заломлену набакир. Двоє літніх чоловіків — один у короткому плащі з рукавами, стьобаними золотом, з візерунково карбованими пістолетами, другий у шитому каптані зі срібною привішеною до пояса чорнильницею — пройшли мимо і увійшли в ставку. Тремтячи й бліднучи, шмигнув за ними молодий чоловік і увійшов у ставку.
Молодий чоловік відважив поклон до самісінької землі з переляку, побачивши, як зайшлі поперед нього багаті каптани вклонилися в пояс і шанобливо потупили очі в землю з тією безмежною покірністю, котра так дивно поєднувалася з нестримністю, чим особливо славилися козацькі війська. Прямо на розстеленому килимі сидів полковник. Йому, здавалось на вигляд, було років п’ятдесят. Волосся в нього почало сивіти, сизі вуса величаво опускалися вниз. Довгий синій рубець на щоці й чолі тягнувся по його майже бронзовому обличчю. Здавалося, не можна було відшукати ніякої різкої характерної риси, але просто воно виражало зі спокоєм упевненість козака. Дивлячись на нього, можна було одразу дізнатися, що в нього рука залізна і могутньо може керувати <…>[109]. На ньому були широкі, сині зі сріблом, шаровари. Верхнє плаття недбало валялося на підлозі. Кілька пістолетів і рушниць стояли, і висіли по кутках ставки вуздечки; в кутку лантух соломи. Полковник сам своєю рукою ладнав своє сідло, коли увійшли до нього писар та осавул[110].
107
* Уперше надруковано в 1889 р. (див.: Сочинения Н.В. Гоголя. — М., 1889. — Т. 5). Імовірно, уривок написаний у 1833 р.
110
*