— Здорові були, панове, мої вірні, мої добрі товариші. Ось вам наказ: не пускати далеко на випас, бо татарва тепер гасає степами. Йти якомога подалі, обирайте траву високу, і шапки навіть не знімайте. Та щоб козаки не стріляли на дорогах дрохв[111] і гусей, бо й порох збавлять даремно, та що за м’ясоїд такий козакові?[112] Сухарі та вода — то козацька їда. А ви, мій любий куме і мій ласкавий приятелю (при цьому він повернувся до писаря), зробіть сього ж часу прокличку і запишіть усіх, хто наявний. Та дивіться обидва, що<б> усе було як слід; а то я вам скажу, вчора я бачив, як козак вклонявся що<сь> надто часто <на> коні. Я хотів був <…>[113] його, та шкода було заряду: у мене пістолет був заряджений добрим порохом…
— Мені треба до полковника. Я хочу бачити самого полковника.
— Тобі полковника? — казав напівнасмішкуватим і напівзневажливим тоном вартовий козак, струшуючи відкидними рукавами ясно-червоного кольору з золотим шнурком і поглянувши пильно на прохача, майже отрока, у темному довгому кунтуші. — Зачекай трошки.
— Мені набридло чекати, я втомився і дуже довго чекаю.
— Зачекай трошки.
— Та до якого часу чекати мені?
— А ось, поки підростеш, — відповідав незворушно козак, готуючи й прочищаючи свою люльку.
— Дядечку, ти мій батько, мати моя рідна, пусти до полковника!
— Якого тобі диявола треба? Пан полковник не стане говорити з такими, як ти.
— Не говоритиме, так прожене. Пусти тільки мене.
— Не можна, пан полковник тепер спить.
— Бреше він. Я не сплю, — почувся голос зі ставки.
Козак підвівся. Молодий прохач здригнувся: блідість раптом осінила його обличчя, і серце почало так сильно битися, що іншому можна було чути його.
— Ну, ступай, йди. Чого ж став!
Та безпам’ятний насилу міг зібратися з духом. У цей час пішли в ставку осавул і полковий писар. Зрадівши цій нагоді, він скріпився і пішов слідом за ними.
Тарас Бульба*
I
— Ану повернися, синку, цур тобі, який ти чудний! Що це на вас за попівські підрясники? І це всі отак ходять в тій академії?
Такими словами зустрів старий Бульба двох своїх синів, які після навчання в київській бурсі повернулися додому.
Вони щойно злізли з коней. Це були два дужих парубки, які, однак, сторожко поглядали спідлоба, як недавні семінаристи. На їхніх обличчях, що пашіли здоров’ям, висіявся перший, ще не голений пух. Вони геть розгубилися від такої зустрічі з батьком і, потупивши очі, стояли мов у воду опущені.
— Стривайте, стривайте, дітки! — провадив далі Тарас, повертаючи їх і так і сяк. — А які ж довгі свити на вас! Оце-тο свитки! Ну й ну! Таких ще й світ не бачив! Ану ж бо побіжіть обидва, а я подивлюся, чи не зариєте носом у землю?
— Не смійся, не смійся, батьку! — озвався нарешті старший із них.
— Ти диви, який пишний! А чого ж мені не сміятися?
— А того! Хоч ти мені й батько, а як глузуватимеш, то, їй-богу, боки намну!
— Ах ти, сякий-такий сину! Оце так на батька? — сказав Тарас Бульба і від здивування аж заточився.
— А хоч би й батько, то що? Зневаги нікому не подарую.
— Як же ти хочеш зі мною битися? Хіба що навкулачки?
— Та вже як завгодно.
— Ну, тоді давай навкулачки! — сказав Бульба, засукавши рукави.
І батько із сином, замість привітань після довгої розлуки, почали частувати один одного стусанами.
— Оце вже геть здурів старий! — бідкалася їхня бліда, худорлява і щиросерда мати, що стояла в порозі і ще не встигла навіть обняти своїх рідних дітей. — Їй-богу, здурів! Діти приїхали додому, більше року не бачили їх, а він отаке вигадав — битися навкулачки!
— Та він добре б’ється! — сказав Бульба, переводячи подих. — Їй-бо’, непогано!.. Таке, що краще б і не починали, — відсапувався він і помалу приходив до тями. — Славний буде козак! Ну, здоровий був, синку! Почоломкаємося! — І батько із сином розцілувалися. — Добре, синку! Отак духопель усякого, як мене дубасив; нікому попуску не давай! Та все ’дно на тобі чудернацька вдягачка. А що це за мотузок теліпається? А ти, бовдуре, чого стоїш і руки опустив? — звернувся він уже до молодшого. — Чом же і ти, сучий сину, не лупцюєш мене?
112
*