Выбрать главу

Усі посідали, навіть хлопці, що вже поштиво стояли біля дверей.

— Тепер благослови, мати, дітей своїх! — сказав Бульба. — Моли Бога, щоб вони воювали хоробро й завжди боронили нашу лицарську честь. Щоб стояли завжди за віру Христову. А ні — то нехай краще пропадуть, щоб і духу їхнього не було на землі! Підійдіть, діти, до матері. Молитва материнська і на воді, і на суші рятує.

Мати, ледве жива, обняла їх, дістала дві невеличкі іконки, наділа, ридаючи, обом на шию.

— Нехай береже вас… Матір Божа… Не забувайте, синочки, і свою матір… передайте хоч вісточку про себе… — далі вона не змогла говорити.

— Ну, рушаймо, хлопці! — сказав Бульба. Біля ґанку вже стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, який скажено сахнувся, відчувши на собі двадцятипудовий тягар. Бульба був надзвичайно гладкий і важезний.

Коли мати побачила, що вже й сини її сіли на коней, вона кинулася до меншого, у якого в рисах обличчя було більше якоїсь ніжності; вона схопила його за стремено, припала до сідла і з відчаєм, що охопив її всю, не відпускала сина від себе. Два дужих козаки взяли її обережно і занесли в хату. Та коли вони виїхали за ворота вона зі спритністю дикої кози, з легкістю, не властивою її літам, вибігла на шлях, із незбагненною силою зупинила коня і в якійсь божевільній, безтямній гарячці ще раз обняла сина. Її знов одвели до хати.

Молоді козаки їхали зажурені і стримували сльози, соромлячись батька. Бульба також був трохи розчулений, хоча й силкувався те приховати. День видався сірий, тільки зелень ясотіла довкруж. Пташки щебетали якось не в лад.

Трохи проїхавши, вони озирнулися; їхній хутір немов провалився; тільки бовваніли над землею два комини їхньої непоказної хати; ще видніли вершечки дерев, тих дерев, по яких вони лазили, як ті білки; а ще там слався далекий луг — той луг, завдяки якому вони могли пригадати всеньке своє життя: від тієї пори, коли качалися його росянистими травами, до юних літ, коли дожидали там чорнобриву козачку, що боязко поспішала до них своїми білими, прудкими ніжками. Ось уже видно тільки «журавля» над криницею з прив’язаним угорі колесом від воза, що самотньо стримить у небі; уже рівнина, яку вони проїхали, віддалік здається горою і все собою закрила. Прощавайте, і дитинство, й веселі розваги, і все-все!

II

Усі троє вершників їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним зринала його молодість, його минулі літа, що за ними завжди сумує козак, який не проти, аби все його життя було молодістю. Він думав про те, кого зустріне на Січі зі своїх колишніх побратимів; він розмірковував, хто вже помер, а хто ще живий. Сльоза тихо круглилася на його зіниці, і він понурив свою сиву голову.

Синів його обсідали інші думки. Тепер доречно сказати про них більше.

Після дванадцяти років їх віддали до Київської академії, оскільки вся тодішня поважна старшина вважала за необхідне дати своїм дітям виховання, хоча й робилося це для того, щоб згодом його геть забути. Вони тоді були, як і всі, хто вступав до бурси: відлюдкуваті, виховані на волі, і тільки там уже, як то ведеться, трохи обтесувалися й набиралися чогось спільного, що робило їх схожими одне на одного. Старший, Остап, розпочав свою науку з того, що першого ж року накивав п’ятами з бурси. Його завернули, дали доброї прочуханки й посадили за книжку. Чотири рази він закопував свій буквар у землю і чотири рази, відлупцювавши його по-звірячому, купували йому новий. Але Остап, певна річ, зробив би те саме і вп’яте, якби батько врочисто не присягнувся, що протримає його в монастирських служках аж двадцять років і він повік не побачить Запорожжя, якщо не повивчає в академії всі науки. Цікаво, що це казав той самий Тарас Бульба, який ганив усяку вченість і радив дітям, як ми вже бачили, чхати на неї. Відтоді Остап з неабияким старанням засів за нудну книжку і невдовзі опинився серед відмінників. Тодішнє навчання страшенно розбігалося з життям. Ці схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі аж ніяк не дотикалися до повсякденного побуту, ніколи не застосовувалися на практиці. І ті знання, навіть менш схоластичні, не було куди приліпити в житті. Виходило так, що найученіші тоді були найбільшими невігласами, бо не знали, що таке досвід. До того ж цей республіканський дух бурси, це жахливе скупчення молодих, дужих, здорових людей — усе це спонукало їх до пошуків занять та пригод далеко поза наукою. Іноді погане утримання, постійні покарання голодом та й природні бажання, що пробуджувалися в міцному, свіжому, здоровому юнакові, — усе це вкупі породжувало в них ту кмітливу натуру, яка потім розвивалася на Запорожжі. Голодна бурса нишпорила вулицями Києва і примушувала всіх бути на сторожі. Перекупки, що сиділи на ярмарку, забачивши ще здалеку бурсака, мерщій закривали руками свої пироги, бублики, гарбузове насіння, як орлиці своїх дітей. Консул, себто старший бурсак, зобов’язаний наглядати за підлеглими йому товаришами, мав такі страшнющі кишені в своїх шароварах, що міг помістити в них усю крамничку перекупки, яка ловить ґав. Ця бурса була зовсім окремішнім світом: її вихованців не допускали до вищого кола польських дворян та московитів. Сам воєвода Адам Кисіль, дарма що опікувався академією, не вводив їх до вищого товариства і наказував тримати якомога суворіше. Втім, ця настанова була зовсім зайвою, бо ректор та професори-ченці без того не шкодували різок та канчуків, і за їхнім наказом ліктори часто шмагали своїх-таки консулів так нещадно, що ті кілька тижнів чухали свої шаровари. Багатьом із них це було ще нічого і здавалося не набагато міцнішим за добру горілку з перцем; іншим такі безпросвітні припарки, врешті-решт, набридали, і вони втікали на Запорожжя, якщо, звичайно, вміли знайти дорогу і якщо їх на тій дорозі не перехоплювали.