— Чим би не козак був? — мовив Тарас. — І зростом удався, і чорнобровий, і лице як у дворянина, і рука була міцною в бою. Пропав! Пропав без слави!..
Тіло опустили в яму, засипали землею, і через хвилину Тарас уже вимахував шаблею серед ворожих лав, ніби нічого й не сталося. Різниця була хіба в тому, що тепер він бився ще з більшою ненавистю, палаючи бажанням помститися за смерть сина. Саме під той час підоспів його власний полк на чолі з Товкачем і забезпечив йому значну перевагу. Нарешті, Тарас дізнався й про те, з чиєї вини його син став відступником, і затявся за всяку ціну взяти місто. І він би таки домігся свого: він би, як сама смерть, промчав його вулицями, він би дістав її своєю залізною рукою — її, чарівну, тендітну, вродливу — потяг би за довгі звабливі коси, і його б крива шаблюка блиснула біля її голубиного горла… Але одна непередбачена обставина зупинила його на шляху до непримиренної помсти.
VI
До запорозького війська докотилася звістка, що татари захопили й розграбували Січ — забрали в полон більшість запорожців, які там лишилися, разом з гарматами. У таких випадках козаки завжди поспішали наздогнати ворога на його зворотному шляху, визволити бранців та перехопити здобич, бо якщо цього не встигнеш зробити, то через три тижні полонені козаки вже могли опинитися на ринках великої Азії. Кошовий вирішив, і на його думку пристали інші отамани, йти на допомогу негайно. Вони вважали, що вже й так добряче помстилися полякам за зраду та смерть гетьманів і що спустошені землі надовго запам’ятають, як тут гостювали запорожці.
На це дав згоду і Бульба, хоча йому страх як кортіло взяти місто. Він уже пішов було віддати наказ, щоб сідлали коней і змащували вози, аж раптом зупинився й сказав:
— Я хотів тебе, отамане, ще ось що поспитати. Адже й тут, у полоні у ворога, ще наших козаків зо тридцять буде?
— Я посилав просити про обмін — не погоджуються.
— То, виходить, ми їх так і покинемо?
— А що зробиш?
— Як?! Щоб вони і цих замучили?
— А що ж робити? — знов одказав кошовий. — Адже допомогти ми не можемо. Якщо й зостанемося, то не подужаємо їх, а тим часом і своє прогуляємо. Татарва нас не ждатиме.
— То, виходить, хай єретичне поганство й надалі збиткується над християнською вірою?
Кошовий знизав плечима.
— А мені здається, отамане, що цьому не бути.
— А що ж ти вдієш?
— Я вже знаю.
— Овва, який ти пишний! — сказав кошовий, притоптуючи пальцем тютюн у люльці.
— Чи ви чули, панове, що кошовий намислив зробити? — звернувся Бульба до запорожців! після цієї розмови. — Він хоче, щоб ми прямо зараз вирушили на Січ, а побратимів, тих, що потрапили в полон, покинули напризволяще і щоб їх замучили погані єретики. Що ви на це скажете?
— Не послухаємося кошового! — в один голос відповіла майже половина запорожців, які тут-таки стали відходити вбік. Їх було близько двох тисяч.
Прийшов кошовий. Він уже почув шум-гам, який зчинив невгамовний Бульба.
— Чого ви хочете? Через що такий ґвалт зчинили? — грізно гукнув він.
— Ми не хочемо йти на Січ! Ми зостаємося тут! — кричали з натовпу.
— Ви що, здуріли? Я вас, чортове поріддя, всіх пов’яжу!
— Яка в нього влада над нами? — звернувся Тарас до запорожців. — Ми — вільні козаки!
— А що? Ми — вільні козаки! — загомоніли запорожці.
— Я вам дам вільних! Ви де вільні? На Січі, ось там ви вільні! Там ви можете забрати в мене клейноди, зв’язати мене і вбити — все, що вам заманеться, а тут мовчіть. Ви знаєте, що таке військове право? А ти чого тут бунтуєш? — звернувся він до Бульби.
— Ні, я не бунтую, а виконую християнську повинність, — спокійно відказав Тарас. — Я стою за наші права, бо ми мусимо боронити християнську кров.
— Я тебе, старий дідьку, прив’яжу до обозу.
— Ану, спробуй!
— Послухайте мене, браття-панове! — сказав кошовий уже сумирніше. — За що ж ви кидаєте напризволяще тих своїх товаришів, яких татарва полонила на Січі? Чи ви думаєте, що татари поведуться краще за ляхів?
— То татари, а то ляхи! — сказав Бульба. — У бусурмена ще є совість і страх перед Богом, а в католицтва його не було й не буде. Ось послухайте, хлопці: а що, якби ви потрапили в полон і з вас живих шкуру здирали або смажили на сковороді, — що б ви тоді сказали? А ваші краяни, ваші товариші, ті, хто повинен вас боронити до останньої краплі крові, та не схотіли вам запомогти, — що б ви тоді сказали?
— А що б сказали? — почулися голоси. — Сказали б, ви покидьки, а не запорожці! — Було видно, що Тарасові слова їх дуже вразили.