Коли жид Янкель, котрий на той час опинився у місті Умані і займався якимись підрядами та аферами з тамтешніми орендарями, — коли він молився, напнувшись заяложеним саваном, і якраз обернувся, щоб за звичаєм своєї віри востаннє сплюнути, то зненацька угледів Бульбу, який стояв у нього за спиною. Перед жидовими очима відразу замаячіли дві тисячі червінців, обіцяних за Тарасову голову, але він тут-таки й засоромився своєї захланності і намагався притлумити в собі цю споконвічну думку про золото, яка, мов черв’як, роз’їдає жидівське нутро.
— Послухай, Янкелю! — сказав Тарас жидові, котрий, низько вклоняючись гостеві, швиденько замкнув двері, аби їх не бачили. — Я врятував тобі життя, тепер ти зроби мені послугу!
Жидове лице зморщилося.
— Яку послугу? Якщо така послуга, що можна зробити, то чого ж не зробити.
— Не розбалакуй. Вези мене до Варшави.
— До Варшави? Як… до Варшави? — перепитав Янкель, і від здивування його брови і плечі піднялися вгору.
— Не розбалакуй. Вези мене до Варшави! Хай там що, а я хочу побачити Остапа, сказати йому бодай одне слово.
— Та що ви таке кажете? — жид аж пальці розчепірив на обох руках. — Хіба ж пан не чув, що його…
— Знаю, все знаю: за мою голову дають дві тисячі червінців. Склали ж їй, дурні, таку ціну. Я тобі дванадцять дам. Ось тобі дві тисячі зараз! — Бульба висипав із шкіряного гамана дві тисячі червінців. — А решту коли повернемося.
Жид миттю вхопив рушника і накрив ним червінці.
— Славна монета! — сказав він, покрутив одну в пальцях і взяв на зуб.
— Я б тебе не просив, я б і сам якось знайшов дорогу до Варшави, але мене можуть десь упізнати й схопити прокляті ляхи. Я на вигадки не мастак. А ви, жиди, на те й створені, ви й чорта обдурите, бо знаєте всякі штуки. Ось чому я прийшов до тебе! Та й у Варшаві сам я нічого не зроблю. Хутчій запрягай підводу й вези мене!
— А як же, ви собі міркуєте, я можу сховати пана?
— Та вже ви, жиди, знаєте як: у порожню бочку чи куди там.
— Як то — в бочку?! Всяк подумає, що там горілка!
— Ну то й що? То й добре.
— А що ж тут доброго? Ох, Боже мій! Як можна таке придумати! Хіба пан не знає, що Бог створив горілку на те, аби всяк її куштував? Там усі такі ласі до неї, що Боже борони! А особливо військовий народ: бігтиме верстов п’ять за бочкою, продовбає дірочку, побачить, що не тече, та й скаже: «Жид порожню бочку не повезе! Мабуть, тут щось є».
— Ну, то накрий мене рибою на возі.
— Ох, вей мір! Не можна, їй-богу, не можна! Там скрізь на дорогах люди голодні, як собаки. Розтягнуть усе і намацають пана, хоч як стережи!
— То вези мене хоч на чортові, тільки вези!
— Стривайте, стривайте! Тепер дорогами возять багато цегли. Там будують якісь фортеці. Нехай пан ляже на споді воза, а я закладу його цеглою. Пан здоровий, кремезний, то нічого, що буде важкенько. А я зроблю у возі дірочку знизу, щоб годувати пана.
— Роби як знаєш, тільки вези!
І через годину віз, навантажений цеглою і запряжений двома конячинами, виїхав з Умані. На одній із них охляп сидів довготелесий Янкель, і його довгі кучеряві пейсики щоразу розвівалися під ярмулкою, коли він підгуцувався на шкапині.
VIII
На той час, коли це діялося, на прикордонних межах не було ще ніяких митників та об’їждчиків — цієї Господньої кари для торгового люду, і тому кожен міг везти все, що йому заманеться. Якщо ж хтось і брався до трусу чи до ревізії, то робив це переважно задля власного задоволення, особливо коли на возі були привабливі речі чи харч і якщо його власна рука мала неабияку вагу і силу. Але на цеглу ніхто не зазіхав, і віз безперешкодно в’їхав у головну міську браму.