VIII. Більша частина цього товариства складалася, проте, з тубільних, корінних жителів Південної Росії. Доказ — у мові, яка, незважаючи на прийняття багатьох татарських і польських слів, мала завжди чисто слов’янську південну фізіономію, що наближала її до тодішньої російської, і у вірі, яка завжди була грецька. Кожен мав повну волю приставати до цього товариства, але він повинен був неодмінно прийняти грецьку віру. Це товариство зберігало всі ті риси, якими малюють ватагу розбишак; але, кинувши погляд глибше, можна було побачити в ньому зародок політичного тіла, основу характерного народу, який уже на початку мав одну головну мету — воювати з невірними і зберігати чистоту релігії своєї. Однак це не були суворі рицарі католицькі: вони не накладали на себе ніяких обітниць, ніяких постів; не приборкували себе поздержливістю і умертвінням плоті; були невгамовні, як їх дніпровські пороги, і в своїх буйних бенкетах та гульні забували весь світ. Те саме тісне братство, яке зберігається в розбійницьких ватагах, зв’язувало їх між собою. Все було у них спільне — горілка, цехіни, житло. Вічний страх, вічна небезпека викликали в них якесь презирство до життя. Козак найбільше дбав про добру кварту горілки, ніж про свою долю. Але в нападах видно було всю гнучкість, всю кмітливість розуму, все уміння використовувати обставини. Треба було бачити цього жителя порогів у напівтатарському, напівпольському вбранні, що на ньому так яскраво позначилась пограничність землі, як він по-азіатському мчав на коні, пропадав у густій траві, кидався зі швидкістю тигра з непримітних тайників своїх або раптом вилізав з річки чи болота, весь у баговинні й грязюці, і здавався страховищем тікаючому татарину. Цей самий козак, після наїзду, коли гуляв і бенкетував зі своїми товаришами, сипав і розкидав награбовані скарби, був безтямно п’яний і безтурботний до нового наїзду, якщо тільки не випереджали їх татари, не розганяли їх п’яних і безтурботних і не розривали дощенту городка їхнього, який, ніби чудом, будувався знов, і спустошливий, жахливий наїзд був помстою. Після чого знову та сама безтурботність, те саме розгульне життя.
IX. Здавалось, існування цього народу було вічне. Він ніколи не зменшувався: вибулі, вбиті, потоплені замінялися новими. Таке розгульне життя приваблювало всякого. Тоді були ті поетичні часи, коли все здобувалося шаблею; коли кожен в свою чергу прагнув бути дійовою особою, а не глядачем. Це збіговище помалу цілком набуло одного загального характеру і національності і чим ближче до кінця XV століття, тим більше поповнювалось новоприбулими. Нарешті, цілі села почали оселятися з хатами і сімействами коло цього грізного оплоту, щоб користуватися його захистом, з умовою за те виконувати деякі повинності. І таким чином місця коло Києва почали пустішати, тимчасом як по той бік Дніпра залюднювалися. Сімейні і жонаті поступово від єднання і зносин з ними набували того ж войовничого характеру. Шабля і плуг здружилися між собою і були у кожного селянина. Тим часом розгульні парубки разом з червінцями, цехінами і кіньми почали викрадати татарських жінок і дочок і одружуватися з ними. Від цього змішання риси обличчя їх, спочатку різнохарактерні, дістали одну загальну фізіономію, більш азіатську. І ось склався народ, який вірою і місцем проживання належав Європі, але в той же час способом життя, звичаями, убранням, був цілком азіатський, — народ, в якому так дивно зіткнулися дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіатська безтурботність, простодушність і хитрість, сильна діяльність і найбільші лінощі та пестощі, прагнення розвитку і удосконалення — і разом з тим бажання здаватися таким, що нехтує всяке удосконалення.
<Уривок з «Історії Малоросії».
Розмисли Мазепи>*
Така влада, така величезна сила і могутність викликали зневіру у самобутній державі, що існувала тільки під покровительством Росії. Народ, власне приналежний Петрові здавна, [принижений] рабством і [деспотизмом], корився, хоч ремствував. Він мав не тільки необхідність, а навіть і нужду, як після побачимо, коритися. Їх незвичайний повелитель прагнув того, щоб піднести його, хоч ліки його були надто сильними. Та чого можна було чекати від народу, такого відмінного від росіян, який дихав вільністю й відважним козацтвом, хотів пожити своїм життям? Йому загрожувала <в>трата національності, більше чи мен<ше> зрівняння прав з власним народом російського самодержця. А не зробивши цього, Петро ніяк не вплинув би на них. Усім цим переймався злочин<ний> гетьман. Відокремитись? Проголосити свою незалежність? Протиставити грізній силі деспотизму силу одностайності, покласти мужній опір на самих себе? Та гетьман був уже похилого віку й відкинув думки, котрі б завзято вхопилася виконати буйна молодість. Самодержець був надто могутнім. Та й невідомо, <чи б> озброїлась проти нього вся нація й до того ж нація вільна, <котра> не завжди була в супокої, тоді як самодержець завжди [міг] діяти, не да<ючи> нікому звіту. Він бачив, що без сторонніх сил, без допомоги котрого-небудь з європейських можновладців неможливо виконати цього наміру. Але до кого звернутися з цим? Кримський хан був надто слабким і його зневажали запорожці. Та й спомога його могла бути тільки тимчасовою. Гроші могли його підкупити на всякий бік. Тоді як тут саме потрібна була дружба такої держави, котра завжди б могла стати посередницею і заступницею. Кому б можна це зробити, як не Польщі, сусідці, одноплемінниці? Та царство Баторієве було на краю прірви й цю прірву вирило саме собі. Безрозсудні магнати забули, що вони члени однієї держави, сильної тільки одностайністю, і були розпещеними деспотами у ставленні до народу й непокірними демократа<ми> щодо можновладця. І тому Польща діяти рішуче <не могла>. Залишалась держава, що завжди була у великому шануванні в козаків, котра хоч і не була порубіжною з Малоросією, та, перебуваючи на глибокій півночі, закінчуючись там, де починається Росія, могла бути дуже корисною малоросіянам, тривожачи повсякчасно кордони й тримаючи, так би мовити, в руках Московію. До того ж шведські війська, що здивували подвигами своїми всю Європу, увірвавшись до Росії, [могли] б привести царя у нерішучість: <або> діяти на півдні проти козаків, або на півночі проти шведів.