— Не стану, моє серденько! не стану; хай йому всяка всячина! Все для тебе готовий зробити.
Дівчина подивилась на нього ніжно, і зачарований кухмістер кинувся обнімати її, обсипаючи градом поцілунків, якими давно не наповнювався мирний і спокійний город Харка.
Щойно поцілунки закоханих встигли пролунати, як дзвінкий і пронизливий голос страшніший грому вразив слух розніжених. Підвівши очі, кухмістер з жахом побачив Симониху, що стояла на перелазі.
— Славно! славно! Ото та й дітки! У нас у селі ще й не знають, як хлопці цілуються з дівками, коли батька немає вдома! Славно! Ото та й мандриківська овечка! Кажіть же тепер, що бреше приказка: у тихому болоті чорти водяться. Так ось що діється! так ось які фіглі!..
Зі сльозами на очах змушена була красуня піти в хату, знаючи, що нічим іншим не можна було позбавитись від отруйних слів хазяйки шинку.
— Тіпун би тобі під язика, стара відьмо! — гримнув кухмістер, — тобі яке діло?
— Мені яке діло? — вела невтомна шинкарка, — оце гарно! Парубки зволять лазити через тини в чужі городи, дівки приманюють до себе молодиків — і мені немає діла! Зволять женихатися, цілуються і мені нема діла! Чи ти чув, Карпо? — закричала вона, прудко повернувшись до чоловіка, який, проходячи мимо, не звертаючи ні на що уваги, йшов, помахуючи батогом поперед так само повільно виступаючої корови. — Чи чув ти? зупинись на хвилиночку. Тут така історія. Харкова донька…
— Тьху, диявол! — закричав кухмістер, плюнувши в бік і втративши останній терпець. — Сам сатана перерядився в цю бабу. Постривай, яга! хіба не знайду вже, чим відплатити тобі.
Тут кухмістер наш заніс ногу на тин і в одну мить опинився у панському саду.
Було вже не рано, коли він прийшов на кухню й взявся куховарити вечерю. Явдоха, одначе ж, не могла не помітити в усьому незвичайної його неуважності. Часто задуманий кухмістер підливав оцту у сметанну кашу чи з поважним виглядом насовував свою шапку на рожен і хотів смажити її замість курки. За вечерею Ганна Іванівна ніяк не могла збагнути, чого каша була кислою до неймовірності, а соус так пересолений, що не було жодної можливості взяти до рота. Єдино тільки з поваги до понесених ним у той день трудів залишили його в спокої: іншим часом це не минулося б даремно нашому герою.
— Ні, пане вчителю! — твердив він, лягаючи на свою дерев’яну лавку й підмощуючи під голову свою куртку, — не бачити вам Катерини, як вух своїх! — І, завернувши голову, наче доморослий гусак, поринув у мрії, а з ними і в сон.
<Глави з роману «Гетьман»
<І> Глава з історичного роману*
Тим часом посланник наш переїхав межу, що відокремлює нині Пирятинський повіт від Лубенського. Загальних, проїжджих доріг тоді не було в Малоросії, але майже кожному відомий був який-небудь путівець — на думку його, найближчий. Часто така дорога, відхиляючись від рівної поверхні, прослизала у вибоїни, дерлася косогором, звішувалася над провалами, і один нерівний, злегка протоптаний підковою коня слід означав її відхилення. Досить було тільки виїхати в дорогу, щоб навчитися не перебирати ночівлями. Головна ж незручність для мандрівника, не знайомого з місцями, була та, що він повинен був, на відстані двадцяти п’яти чи п’ятдесяти пострілів з рушниці, вивідувати чи випитувати путі в жителів, котрих свідчення завжди майже різноголосили.
Пустивши повіддя та похиливши голову, вершник наш давно вже поринув був у роздуми, і тільки грудки й пні зрублених дерев, що зрідка траплялися й змушували спотикатися вірного його товариша, прудкого коня, перерізували враз його думи, котрі знову звичним намистом низалися в голові його. Вперше випадало йому виконувати таке доручення: їхати бозна-куди, у незаселені степи Украйни! І хто цей Глечик?.. Яка нужда Казимиру[30] до начальника якоїсь ватаги, що називає себе полковником Миргородського полку?.. Йому не об’явлено було нічого втішного ні про характер, ні про силу його, ні про те, які він має зносини і з ким… До чого ж ця обачність, яку треба було мати в розмовах з ним? Нащо перелітати таку далину, щоб тільки доставити йому відомості про події, які непокоять Варшаву? І чим міг бути корисним такий віддалений союзник?.. Подумки досадував він на себе, що не вивідав докладно про це від Бригіти: їй, певно, скільки-небудь були відомими причини такого дивного посольства.
Сонце неквапно прощалося з землею. Мальовничі хмари, охоплені по краях вогненними променями, щохвилини міняючись і розриваючись, летіли повітрям. Сутінки похмуро насували сизу тінь свою і причиняли мало-помалу ставні віконець, що освітлювали світлий Божий світ. Тим часом подорожній наш після довгої степової мандрівки в’їхав у ліс. Роздягнені безжальною осінню дерева просвічували, як решето, і, здавалося, тремтіли від вечірнього холоду. Жовте листя, наче недоїдки й побиті корці від недавньої учти, валялось неприбраним, і лишень шелест його, йдучи лісом, давав знати про присутність у ньому нашого вершника. Крізь оголену вершину лісу темніло небо; різкий вітер піднімався з поля й мчав зажурливі свої волання в гущину лісу. Подорожній мимоволі замислився і зупинив коня свого у ваганнях, що робити, бо дорога зовсім зникла і перед ним стирчав один тільки ліс та незвіданість; як раптом гучний голос «цоб, цоб!» вразив слух його; важко навантажений віз заскрипів, і пара волів з’явилася з-за дерев. Треба уявити себе на місці подорожнього, щоб уповні відчути радість такої зустрічі. Місяць у цей час вирізався на небі. Срібне світло, переплутане тінню від дерев, впало решіткою на землю, освітивши далеко округу, і Лапчинський побачив перед собою кремезного літнього селянина. Сиві, закручені вниз вуса його гордо покоїлися на смаглявому, означеному різкими м’язами обличчі, котре так простодушно відтіняла якась азіатська безпечність. На чорних бровах сріблилась сивина; вогонь вилітав з невеликих карих очей, і у вогні тому висвічувались навперемінки то хитрість, то простодушність. На голові в нього була чорна козацька шапка з синім верхом. Коротенький некритий кожух, затягнутий яснобарвним поясом, служив непроникливими латами від холоду; зверх того убрання на додачу накинутий був звичайний кобеняк з товстого смурого сукна, котрий і понині носять малоросійські мужики. З-за поясу стирчали пищаль[31] і вигнута татарська шабля — зброя, котру в тодішні смутні часи всякий козак, ратник і селянин вважав за необхідність завжди мати при собі.
30
*