ЙШЛИ КОРОВИ ІЗ ДІБРОВИ, А ОВЕЧКИ З ПОЛЯ
Йшли корови із діброви, а овечки з поля,
Ой плакала дівчинонька, край козака стоя:
— Ой куди ти, козаченько, од’їжджаєш,
Ой ти мене, молодую, кому вручаєш?
— Вручаю дівчиноньку Господу Богу,
А сам піду, сам же поїду Дніпром за водою.
— Ой коли ж тебе, козаченько, в гості ожидати?
— Ожидай, дівчинонько, тоді у гості,
Як поросте зелена травиця у тебе на помості.
Росла, росла зелена травиця, та вже похилилась,
Ждала, ждала дівчина козака, та вже ізжурилась.
Ой вишенько та черешенько із коренем із сада,
Кажуть люди, що козаченько буде, — дівчинонька рада.
Хоть радій, не радій, то не буде брати,
Було б тобі з другими не жартовати.
ОЙ РОЗСЕРДИВСЯ МІЙ МИЛЕСЕНЬКИЙ
Ой розсердився мій милесенький
Без причини на мене.
Сідлає коня вороненького
Та й іде пріч від мене.
Ой і куди ж ти, мій милесенький,
Від мене од’їжджаєш,
Ой кому ж мене, молоденькую,
Та й кому ж оставляєш?
Ой коли б я знала, ой коли б відала,
Відкіль милий іде,
Мостила б мости з зеленої трости,
Сподівалася б милого в гості.
Боже мій милий, гори і долини
Зровняй ровненько,
Щоб моєму милому та до самого дому
Їхать било гладенько.
Луженьки шумлять, береженьки дзвенять,
А травиця зеленіє.
Ой десь мій милий, голубонько сизий,
Серденьком мліє.
Луженьки шумлять, береженьки дзвенять,
А калина розцвітає.
Ой десь мій милий, голубонько сизий,
З іншою розмовляє.
Ой коли б з такою, як ізо мною, —
Поможи йому, Боже;
Коли з іншою, поганішою, —
Розлучи його, Боже!
ЧЕРЕЗ ГОРУ ОРЕЛ ВОДУ НОСИТЬ
Через гору орел воду носить,
Дівчинонька козаченька просить:
— Козаченьку, ти соболю,
Возьми мене з собою,
Помандрую я із тобою.
— Ой дівчино, ти сухотонька моя,
А люди кажуть, що не будеш ти моя,
А люди кажуть, я й сам бачу,
Не раз й не два на день плачу
За тобою, дівчино моя.
— Ти за гору, мій милий, за гору,
А я тебе оченьками проводжу.
— Проводь, мила, оченьками,
Чорненькими бровоньками,
А умиваючи сльозоньками.
— Ой вернися, мій милий, вернися,
А єсть у мене мед і вино — напийся.
— Ой не буду вертатися, меду й вина пити,
Лучче б було не знатися,
Ніж тепер розстатися
Із тобою, дівчино моя.
Ой лучче б було не любиться,
Ніж тепер розлучиться.
— Ой не сама по саду ходила,
А миленького за рученьку водила.
А всі ягідки обірвала,
Миленького годувала.
Я думала, що мій буде,
Повік мене не забуде.
Козаченьку, ти отецький сину,
Казав же ти: «Тебе не покину»,
А тепер покидаєш,
Печаль серцю завдаваєш.
ЛЮБИЛИСЯ, КОХАЛИСЯ — ОБОЄ ХОРОШІ
Любилися, кохалися — обоє хороші,
А тепер розійшлися, як срібнії гроші.
Любилися, кохалися, і мати не знала,
А тепер розійшлися, як чорная хмара.
Любилися, кохалися, як зерно в горісі,
А тепер розійшлися, як галочки в лісі.
Ой по горі, горі пшениченьки ярі,
По тім боці долинонька — все луги та трави.
Я й сама не знаю, де мій милий дівся,
А чи його вовки з’їли, чи він утопився.
Якби ж його вовки з’їли, то б луги шуміли,
А якби його в степу вбили, то б трава пов’яла.
Ой якби він у дівчини, то б коні й іржали,
Ой якби він у шинкарки, то б брянчали чарки.
ТА ВЖЕ ТРЕТІЙ ВЕЧІР, ЯК Я ДІВЧИНУ БАЧИВ
Та вже третій вечір, як я дівчину бачив,
Ой казала, вийду, а тепер не виходить.
— Вийди, вийди, дівчино,
Потіш моє серце, рибчино.
— Ой рада б я вийти, так неволенька,
Не пускає мати, що я й молоденька,
Не пускає, не велить
З тобою, серденько, говорить,
Не пускає гуляти,
З тобою, серденько, стояти.
Якби я мав собі й орлові крила,
Взяв би я полинув, де прежняя мила;
Та сів би я у дворі,
Чи не вийшла б мила к мені.
Мила не виходить, мила не говорить,
Сидить край віконця, слова не промовить.
— Промов, мила, словечко,
Як нас любилося двоєчко,
Як ми любилися та й не побралися,
Слави, поговору ми обоє набралися.
Була слава й поговір,
Ти не моя, мила, я не твій.
— Ой ходім, милий, до Божого дому,
Помолімся, милий, Святому престолу.
Нехай зв’яже піп руки,
Щоб не було, милий, розлуки;
Нехай зв’яже руки нам,
То тоді заціпить ворогам.