НЕ ХОДИ, КОЗАЧЕ, ПОНАД БЕРЕГАМИ
— Не ходи, козаче, понад берегами
Да не суши серденька чорними бровами.
— Чорні брови маю, да й не оженюся,
Хіба пойду до річечки да й утоплюся.
— Не топись, козачр, бо душу загубиш,
Ходім повінчаймось, коли вірно любиш.
Ой пошли вони вінчаться — нема попа дома:
— Чи моє нещастя, чи твоя недоля?
За твої рушнички, а за мої гроші
Ходім повінчаймось, — обоє хороші.
Ой запрягай, хлопку, коня вороного,
Да поїдем вінчаться до попа чужого.
Ой їхали поле й їхали другеє,
На третє з’їхали, — став кінь спотикаться…
— Вернись, моє серденько, не будем вінчаться.
Зацвів козак рожиною, дівка калиною,
Розійшлися вони чорною хмариною.
ОЙ ХОДЖУ Я, БЛУДЖУ ТЕМНЕНЬКОЇ НОЧІ
— Ой ходжу я, блуджу темненької ночі,
Не сплять мої очі ні вдень, ні вночі,
За тобой, мій милий, за тобою плачучи.
— Дай мені, Боже, орловії крила,
Орловії крила, солов’їнії очі,
Трепену, полину хоть темної ночі.
Ой сяду я, паду в вишневому саду,
Чи не вийде мила к мені на пораду.
Аж миленька виходить і словесно говорить:
— Соколе мій ясний і мій милий прекрасний,
Який ти уродився у світі безщасний!
Що у полі билина та без вітра шатається.
— Найменшая птичка собі пару має,
А мені, молодому, пароньки немає.
Ой тільки мені пари, та що очиці карі,
Тільки до любови, що чорнії брови.
Та чорні брови маю та й не оженюся,
Піду до Дунаю, з жалю утоплюся.
— Ти не топись, козаче, бо ти душу загубиш,
Ходім повінчаймося, коли вірно любиш.
Та за мої рушнички, а за твої гроші
Ходім повінчаймося, обоє хороші.
Поїхали вінчатися, аж нема попа дома.
— Чи твоя, чи моя нещаслива доля,
Що не застали свого попа дома?
— Запрягай, хлопку, та коня вороного,
Поїдем вінчаться до попа чужого.
— Та од села до села став кінь спотикаться,
Вернемось, серденько, не будем вінчаться.
НАД МОЇМИ ВОРОТАМИ ЧОРНА ХМАРА СТАЛА
Над моїми воротами чорна хмара стала,
А на мене, молодую, поговор та слава.
А я тую чорну хмару пером розмахаю,
Перебула весь поговор, перебуду й славу.
Я на славу родилася, в поговорі ізросла,
А я з ледачим зазналася, слави набралася.
— Куди ідеш, мій миленький, чи в чистое поле,
Кому ж мене уручаєш, мій ясний соколе?
— Уручаю, дівчинонько, другому такому,
Та не кажи тої правди, що мені самому.
— Ой як мені, козаченько, правди не казати,
Ой як возьме за рученьку та й стане питати.
— Не потурай, дівчинонько, його розмовоньці,
Держи розум і ум добрий в своїй головоньці.
— Держала розум і ум добрий, та упустила в воду,
Не уповала на худобу, ні на його вроду.
Ой ні вроди, ні худоби, ні стану, ні зросту,
Доведеться утопиться з високого мосту.
— Не топися, дівчинонько, бо душу загубиш,
Ходім, серце, повінчаймось, коли вірно любиш.
ПОВІЙ, ВІТРЕ БУЙНЕСЕНЬКИЙ, З ГЛИБОКОГО ЯРУ
— Повій, вітре буйнесенький, з глибокого яру,
Прибудь, прибудь, мій миленький, з далекого краю.
— Ой рад би я повіяти, так глибоко дуже,
Ой рад би я прибувати, так далеко дуже.
— Через воду нема ходу, нема й переброду,
Коли мене вірно любиш, бреди через воду.
— Половину води бреду, половину стану.
— Сватай мене, козаченько, не вводь мене в славу!
— Ой сама ти, дівчинонько, у славоньці ходиш,
Що пізненько, не раненько із улиці ходиш.
— Ой як мені, козаченько, рано ходити, —
Як возьмеш за рученьку, не можеш пустити.
— Не потурай, дівчинонько, моїй розмовоньці,
Держи розум і ум добрий в своїй головоньці.
— Ой держала розум добрий та пустила в воду,
Не уповала на худобу, лиш на його вроду.
Не уповала ні на воли, а ні на корови,
Лиш на його біле личко та й на чорні брови.
Були воли та корови, та й повиздихали;
Біле личко, чорні брови повік не злиняли.
З великою худобою треба рано встати,
А з вірною дружиною до полудня спати.
Великая худобонька все поза очима,
А вірная дружинонька все перед очима.
З великою худобою животу досада,
А з вірною дружиною серденьку одрада.