ПОРОДИЛА МЕНЕ МАТИ У НОВІЙ КОМОРІ
Породила мене мати у новій коморі,
Дала мені біле личко, та й не дала долі,
Тільки мені дала долі — гуляння доволі,
Я гуляла, волю мала, мати не спиняла.
Тепер мене зупинила чужая дитина
І світ мені зав’язала, гулять заказала,
І серденько принудила, щоб я й не ходила.
Ой зійду я на гороньку білими ноженьками,
Загляну я в долиноньку карими оченьками.
Аж у тої долиноньки сив голубонько гуде,
Ой що ж нам, товаришу, за пригодонька буде?
Чи на коня вороного, чи на мене, молодого?
Як на коня вороного — конь буде й утікати,
Як на мене, молодого, — сам буду й одвічати,
Як на мого товариша — я буду й оступати.
ОЙ У ПОЛІ, [В ПОЛІ] КРИНИЦЯ СТОЯЛА
Ой у полі, [в полі] криниця стояла,
Над тією криницею дівчина ридала:
— Ой криниця, криниця, холодна водиця!
Чи мені втопиться, [а] чи погубиться,
Чи з милим другом [мені] розлучиться?
— Не топись, дівчино, бо душу загубиш,
Ходім повінчаймось, коли вірно любиш.
— Було б не копати з підгір’я коріння,
Було б мене не сватати, коли тобі не рівня.
Було б не рубати білої берези,
Ой ти мене сватав не п’яний — тверезий.
Було б не рубати зеленої вишні,
Було б не сватати, коли не до мислі.
Було б не рубати зеленої груші,
Було б мене не сватати, коли не до душі.
ГОЛОВОНЬКА Ж МОЯ БІДНА
— Головонька ж моя бідна,
Чого ж моя мила зблідла?
Чи пшеницю жала, чи ячмень в’язала,
Чи на похмілля лежала?
— Я пшениченьки не жала,
Ні ячменю не в’язала,
Од милого ручок, од біленьких ніжок
Я на похмілля лежала.
А я того як байдуже,
Що б’є милий дуже,
Подлива водою, торка ногою:
— Говори, мила, зо мною!
— Ой як мені говорити,
Будеш, милий, бити.
Ти будеш ворчати,
А я буду мовчати,
Бо мужа я й провинила.
Не бий мене, милий, вдень,
Та не сміши, серце, людей;
Поб’єш мене вночі,
Запершись, б’ючи,
Щоб нас люди та не знали,
П’яницями та не назвали,
Щоб нас люди не судили,
П’яницями не робили.
ОЙ ВЕРБО, ВЕРБО КУЧЕРЯВАЯ
— Ой вербо, вербо кучерявая,
Хто тобі, вербо, кудрі завив?
— Завила мені густа лоза,
А густа лоза, сама молода.
Ой кажуть люди, милий не п’є,
А щовечора з корчми іде:
Що пропив коня вороного,
А додому іде й по другого.
— Ой мила моя, викупи коня,
Викупиш коня — люблю тебе,
Як не викупиш — уб’ю тебе.
Ой не раз, не два викупала,
У віконечко й утікала,
У вишневом саду ночувала,
З соловейками розмовляла.
А соловейко як тьох та й тьох,
А я, молода, як ох та й ох,
А у мене сльози, як той горох.
А у мене брови, як той огарок,
А у мене очі, як той тернок,
А у мене личко, як [яблочко],
А [у мене] губки, як ягідки.
ОЙ ТЕМНАЯ ТА НЕВИДНАЯ НІЧЕНЬКА
Ой темная та невидная ніченька,
Дурна була та нерозумная дівчина —
Полюбила та козаченька старого,
Веде з корчми та за рученьку п’яного.
Та привела до високого терема,
Кладе спати та на тисовій кроваті,
Та забула соловійочку сказати:
«Соловейки, ви, братики ви мої,
Не щебечіть а ви раненько на зорі,
Не збудіть мого милого у теремі».
Я думала, що мій милий спить, не чує, —
Він на мене та нагаєчку готує.
Я думала, що нагаєчка — шуточка, —
Як ударить, то й розсядеться шкурочка.
Я думала, що нагаєчка волова, —
Як ударить, то болить серце й голова.
Я думала, що нагаєчка на пару,
Аж то вона із проклятого ременю.
Я думала, що нагаєчка з кістриці,
Аж то вона з проклятої сириці.
Я думала, що нагаєчка — жовтий дрок,
А ударить, болить серце й животок.
ОЙ ЩО ТОБІ ПРИСНИЛОСЯ
Ой що тобі гіриснилося,
Ой що тобі привиділося?
Пройшли наші марно літа,
Як місяць кругом світа.
Чоловіче, що ти знаєш,
Що ти все п’єш та гуляєш,
Що все гульки та прогульки,
А об смерті нема думки?
— А я смерті не боюся,
Я од смерті одкуплюся,
Килимами обстелюся,
Гостоньками обсажуся.
— Чоловіче, що ти знаєш,
Що смерть гостей розхиляє
Та й на тебе посягає?
— А я смерті не боюся,
Я од смерті одкуплюся…