СЕРДЕНЬКО Ж МОЄ, ТЕПЕР НАС ДВОЄ
Серденько ж моє, тепер нас двоє,
[Тепер нас двоє], — рідні обоє.
Піди ти в поле, зрубай тополю,
Піди в другую, зрубай ясовую,
Построй комору все тисовую.
Піди ж ти в [дебри], ізрубай верби,
Зрубай верби та пороби двери.
Зачиняй мене в тую комору.
Порубай липки, пороби замки,
Пороби замки й замикай мене
Та постав сторожу молодую.
Сторожа молода кріпко заснула,
А я, молода, я гулять майнула.
ТА ЧОГО МЕНІ ЖУРИТИСЯ, ЯКОЇ НЕВОЛІ
Та чого мені журитися, якої неволі,
Що я добра не згадаю, а лиха доволі.
Та віддай мене, моя мамо, заміж за старого,
Буду його шановати лучче молодого.
Та буду [я] шановати, білу постіль слати,
Качалочку в головочки, праники у боки,
Шипшиною я застелю, лозиною вкрила,
Ой Боже мій милостивий, чим я не вгодила?
Пошлю свого старенького й у луг по калину:
— Піди, старий, піди, сідий, калини ламати,
Як калини не наломиш, то, далебі, покину,
Не наломиш червоної, — єй-богу, покину.
Пішов старий, пішов сідий калини ламати,
Прийшов парень хорош, бравий до моєї хати,
А я його за рученьку: «Та йди, серце, в хати».
Посадила пареньочка за тесовим столом,
Сама молода, як ягода, сіла біля його.
Вийняла курча з печі, полудновать дала,
Та послала свою дочку курчат годувати:
— Та йди, дочко-паняночко, курчат годувати,
Не так курчат доглядати, — батька виглядати.
Як ітиме батько з ліса, давай в хати знати.
Та йде дочка-паняночка та в долоні плеще:
— Гуляй, гуляй, наша мати, батька нема еще.
Дочці віри не діймала, сама поглядала,
Одсунула кватирочку — калина буріє.
— Ой Боже мій милостивий, де тебе подіну?
Поставила пареньочка за дубові двері,
Сама лягла, молодая, на білой постелі.
— Та іди, старий, бородатий, наколупай меду,
Тяжко, важко на серденьку, головки не зведу.
Пійшов старий, бородатий меду колупати,
А я парня за рученьку: «Та йди, серце, з хати.
Та й іди, парень хорош, бравий, та все лугами,
Хто зострів та питатиме — кажи, ходив за волами».
Іде старий, бородатий та в тарілки клепле:
— Ой був же тут тривражий син, тільки місто тепле.
— Та бодай тебе говорила лихая година,
Полежала біля бока маленька дитина.
ІЗ ТИХОГО БРОДУ
Із тихого броду
Пили гуси сірі воду,
Напилися, полетіли,
А летячи ґеркотіли:
— Ой пока наш батько буде,
То потив нам розкіш буде.
А як матуся де дінеться,
То й гостинонька минеться.
Ой піду я до брата,
Аж у брата не та хата.
Хоч у брата і та хата,
Так у брата не ті сіни,
Уже в брата гості сіли.
Брат сестру у гості кличе,
А невістка дулі тиче.
Брат сестру завертає,
А невістка нишком лає.
— Ой завертай, милий коню,
[Та поїдемо додому],
Поїдемо із гостини,
— Ой завертай, милий коню,
[Та поїдемо додому],
Поїдемо із гостини,
Щоб у братови не гостили,
Щоб братовій не доїли,
Хліба-солі не поїли.
ТИМ У СВІТІ ДОБРА НЕМА
Тим у світі добра нема,
Що брат сестри за род не ма.
Тим у світі теряється,
Що брат сестри цурається.
Одсунув брат кватирочку,
Та гляне-погляне по риночку:
Йде сестра з мужем у гостиночку.
— Приймай, жінко, хліб із стола,
Іде в гості сестра моя.
Ой як моя іде, то ховайся,
А як твоя іде, прибирайся.
Приймай, жінко, діжу в хижу,
Я своєї сестри ненавижу.
Сестра усе як зачула,
Та назад кониченька завернула,
Тяженько, важенько вздихнула:
— Ой стой, брате, не лякайся
І з хлібом й сіллю не ховайся;
Я, брате, дома обідала,
Аби тебе, брате, одвідала,
Не так, брате, тебе, як твоїх діток,
Ой щоб вони знали своїх тіток.