А МАРУСЯ НЕДУЖА ЛЕЖАЛА
А Маруся недужа лежала,
Чорним шовком головку зв’язала;
Трьох козаків із полку бажала.
Приїхало три козаки з полку,
Розв’язали Марусі головку.
Один каже: «Я Марусю люблю».
Другий каже: «Я за себе возьму».
Третій каже: «Я на рушничку стану».
— Ой хто мені цар-зілля достане,
Той зо мною на рушничку стане.
Озоветься козак молоденький:
— Ой є в мене три коні на стойлі:
Один коник, як голуб сизенький,
А другий коник, як ворон чорненький,
А третій коник, як лебедь біленький.
Одним конем до моря доскочу,
Другим конем море перескочу,
Третім конем цар-зілля доскочу.
Ой став козак зілля копати,
Стала над ним зозуленька ковати:
— Ой не копай, козаче, цар-зілля
Та іди встрічати Марусеньку з весілля.
ТА ПОПІД МОСТОМ ТРАВА РОСТОМ РІВНЯЄТЬСЯ З МОСТОМ
Та попід мостом трава ростом рівняється з мостом,
Та кращий парень од дівчини і станочком, і зростом.
— Та чи не будеш, дівчинонько, по мені тужити,
Та як піду я в чужу землю государю служити?
— Ой не буду, козаченько, далебі, не буду,
Та горювала я з тобою, то й без тебе буду,
То ти за гору, за крутую, — я тебе забуду.
Та не виїхав козаченько та за нові ворота —
Та не взялася дівчиноньки ні їжа, ні робота.
Та не виїхав козаченько за густі лози —
Да облили дівчиноньку дрібненькії сльози.
Та не виїхав козаченько за жовтії піски —
Та оглянеться козак назад, біжить мила пішки:
— Ой вернися, козаченько, матуся вмирає.
— Та не вернуся, забарюся, в війську зостануся.
Та не виїхав козаченько за нові палати,
Та оглянеться козак назад, біжить стара мати:
— Ой вернися, мій синочку, дівчина вмирає.
— Та буду, мати, коня гнати, щоб живеньку застати,
Та не застану я живої, застану на лаві,
Та не застану я на лаві, та застану в ямі.
Та дубовая домовина, мурована яма,
Та лежить моя дівчинонька, як рибонька в’яла.
ОЙ КОЛИ Б ЖЕ ТОГО ДА СИН БОЖИЙ НЕ МНОЖИВ
Ой коли б же того да Син Божий не множив,
Хто щирі любощі та на сей світ положив,
Що щирі любощі — та животу досада,
Болить головонька, а на серденьку ізрада.
Ой повій, вітронько, та по високой горі,
Та по високой горі, та по шовковой траві,
І собери, Господи, усі любощі мої
Та понеси, Господи, та до милого мого,
Та положи, Господи, у головоньках його.
Та скоро мій милий встане і на любощі й взгляне,
І на любощі й взгляне і мене згадає.
— Пусти ж мене, пане, з Польщі на Україну,
Та пише мила листи, що породила сина.
— Одписуй, козаче, що не твоя причина,
Не твоя причина, а не твоя дівчина.
— Присягаю Богу і перед паном,
Що моя дівчина і моя причина.
— Та сідлай, хлопко, коня, та сідлай вороного,
Та поїжджай, хлопко, та до роду до твого.
Приїжджає ж козак, аж родина вітає,
Увійшов у кімнату — дівчина умирає.
— От тепер, козаче, лихая година,
Одцурався батько й мати і уся родина.
Одцурався батько, одцуралася й мати,
Через тебе, козаче, треба й умирати.
— Не умирай, дівчино, Господь Бог з тобою,
Скоро одужаєш, возьму шлюб з тобою.
ОЙ ПРИЇХАВ КОЗАК ДО БИСТРОГО СТАВУ
Ой приїхав козак до бистрого ставу,
Ой натрапив на дівчину хорошого стану
Да й став закликати: «Подай перевозу,
Поспішную харту маю, везу до обозу».
Ой вийшла дівчина — в неї чорні очі.
— Не їдь, — каже, — козаченьку, против темной ночі.
Ніченька темна, дороженька слизька,
Ночуй, — каже, — козаченьку: господонька близька.
Ой я маю човник, хочу тебе взяти,
Да од того перевозу не візьму заплати.
Сідай, сідай, серце, тілько зберігаю[129],
Що вельми своєвільний, баский човник маю.
Хоть нема і вітру, да хвиля велика,
Викидає, вивертає вгору чоловіка.
Розопнімо парус, а дубовим веслом
Будем гребти хутко, хутко, щоб нас перенесло.
Бистрії річки, круті береженьки,
Перегрібшись, перевізся козак молоденький.
— Ой як же будеш назад повертати,
Не забудь же, козаченьку, мене з собой взяти.