ОЙ ВИЙДУ НА ГОРУ, ГЛЯНУ НА МОРЕ
Ой вийду на гору, гляну на море,
Синє море гра, хвилю розгоня.
Та гляну на свій край, аж роду нема, —
Я зажурюся, я й затомлюся,
Піду у вишневий сад, хоч проходжуся.
В вишневім саду, під вишенькою,
Ой там сиділа пара голубів,
І цілуються, і милуються,
Та на моє життя все дивуються.
Ой ви, голуби, ви, сизенькі,
Ви цілуйтеся, ви милуйтеся,
Та на моє життя не дивуйтеся.
Десь узялися два стрільчика,
Та голуба убили, а голубку узяли.
Та укинув за полу, приніс додому,
Приніс додому, пустив додолу
Та насипав пшениці, кубок водиці.
Пшениці не їсть, водиці не п’є,
Та під ту вишню плакати іде.
— Не плач, голубко, не плач, сизенька,
Як я полину на синєє море,
Прижену тобі табун голубей,
Якого схочеш, такого і возьмеш.
І вибирала, і розсмотряла,
Та не вибрала такого, як мала.
ЯК БУЛА У ДІВЧИНИ МАЧУХА ЛИХАЯ
Як була у дівчини мачуха лихая,
Та послала дівку до броду по воду,
Та приказала мати повні відра брати,
Не веліла мати відер надливати.
Не успіла дівчина у брод уступити,
Десь узялися два вовчика з гори,
Та ухватили дівку під білії боки,
Та повели дівчину у яри глибокі,
Стали з дівчиною, стали жартовати,
Стала дівчинонька плакати-ридати,
Плакати-ридати, голубам казати:
— Ой ви, голубоньки, ой ви, сизенькі,
Чи полетите ви на той край до батьки.
Накажіте батьку, батьку рідному:
Нехай мене батько, батько не шукає,
Батько не шукає, мачуха не лає,
Нехай мене батько вже й одпоминає,
Мене, молодої, на світі немає.
ОЙ П’Є КОЗАК, П’Є І ГУЛЯЄ
Ой п’є козак, п’є і гуляє,
А під ним кінь вороний розігрався
Та на синє море розігнався.
Та замерзає море синенькеє,
Та припадає сніжком білесеньким,
Та потопає козак, потопає,
Та до вороного коня промовляє:
— Ох, і бийся, коню, бийся, бийся, видибайся,
Та й отця і до неньки поспішайся,
Та до моїх братиків-порадників,
Та до моїх сестриць-жалібниць,
Та до моїх діточок-сиріточок,
Та до моєї жінки молодої.
Та не кажи ти, коню, що я й утопився,
Та і скажи, коню, що я й оженився,
Та поняв собі пару у синьому морю,
Та й у синьому морю паняночку,
Та собі, коню, вічну дворяночку.
КАЛИНО, ЯЛИНО, ЩО ТЕБЕ ІЗВ’ЯЛИЛО
— Калино, ялино, що тебе ізв’ялило?
— Ізв’ялили мене буйні вітри з лютими морозами.
— Козаче молоденький, що тебе ізжурило?
— Зажурила мене тая дівчина, що з карими очима.
Не раз, не два стою у неї під корчмою:
— Вийди, дівчино, вийди, рибчино, поговорим з тобою.
— Рада б я виходити, з тобою говорити, —
Лежить нелюб на правой руці, не могу розбудити.
— Дівчино моя люба, одсунься од нелюба,
А я нелюба та й уб’ю із лука, як сивого голуба.
— Чи влучиш, чи не влучиш — з нелюбим не розлучиш,
Чи вдариш, чи не вдариш — тільки нам життя збавиш.
Козаче молоденький, у тебе конь вороненький,
Осідлай коня, виїжджай з двора, ти не мій, я не твоя.
Козак коня сідлає, до коня промовляє:
— Ой коню, коню вороненький, донеси до Дунаю,
Донеси до Дунаю, де утопиться думаю,
Що хорошу вродоньку маю, да утопиться думаю.
Ой приймай, Боже, душу, а ти, рибонько, тушу,
А ти, річенька, бистра водонька, викинь кістки на сушу.
КАЛИНА, МАЛИНА, ЧОГО ПОЧОРНІЛА
— Калина, малина, чого почорніла —
Чи суші боїшся, чи дощу бажаєш?
— Я суші боюся і дощу бажаю,
Кого вірно люблю, сейчас умирає.
— Ой умру я, мила, а ти будеш жива,
Та знатимеш, мила, де моя могила.
Ой моя могила край синього моря,
Полягли любощі і тихая мова.
Та не тупай, мила, правою ногою,
Скажуть вороженьки, що жив я з тобою.
Трясця вороженькам, та ще їх і роду,
А як вони знають, що жив я з тобою.
Та не кидай, мила, сирою землею,
Бо ти сама знаєш, що важко під нею.
Ой тим воно важко — любилися тяжко,
Тим воно важкенько — любились вірненько.
Сороки, ворони тіло розклювали,
А сірії вовки кості розносили.
Піду погуляю, кості позбираю,
В тихому Дунаю поперемиваю,
В зеленім садочку кості прикопаю.