ЛУГОМ ІДУ, ГОЛОС ВЕДУ. ЛУЖЕ, РОЗВИВАЙСЯ
— Лугом іду, голос веду, луже, розвивайся,
Ти, козаченько, на мої чорні брови не сподівайся.
Як будеш на мої чорні брови уповати,
То не будеш своєю смертію умирати.
Дала дівчинонька козакові кохан-зілля спити,
Щоб йому, молодому, на світі не жити.
[Помер козак], помер козак, тиха його мова,
Козака несуть, коня ведуть і ясную зброю.
Викопали козакові глибокую яму,
Викопали козакові високу могилу,
Посадили [козакові] червону калину,
Щоб зозулі прилітали і рано ковали.
Помер козак через тую дівчину,
Щоб всі люди знали.
ЇДЕ КОЗАК МОЛОДЕНЬКИЙ
Їде козак молоденький
Та на конику б’ється;
Його мила прекрасная
Все над ним сміється:
— Оце тобі, милесенький,
Твоя мила прекрасная,
Що учора ішов здоров,
А тепер — смерть безщасная.
ДАЛА МАТИ ДОЧКУ В ЧУЖУ СТОРОНОЧКУ
Дала мати дочку в чужу стороночку,
Заболіло у неї у животочку.
І заказала мати своєму дитяти
А три года в гості не бувати.
Ждала дочка літо, ждала дочка і друге,
А на третє літо стала скучати.
— Пороблю ж я крильця з щирого серця
Та полечу до й отця, до неньці.
Ой сяду я, паду в вишневому саду,
На вишеньці, на черешеньці,
Та буду кувати, буду й промовляти,
Чи не вийде отець або мати?
Ой вийшла мати з рубленої хати,
Зозуленьки з хати зганяти.
— Ой шуги в луги, сивая зозуля,
Із вишеньки та й із черешеньки.
Не ти сад садила, не ти й поливала,
Не для тебе ягідки вродили.
— Ой я сад садила, ой я й поливала,
Се для мене ягідки вродили.
— Ой коли б я знала, що ти моя дочка,
То дала б я тобі жемчугу жменю,
Ще й роззлотний і кубочок меду.
Ягідки б дзьобати, медком би запивати,
Солоденьким медком запивати.
ОЙ ДАВНО, ДАВНО Я У БАТЬКА БУЛА
Ой давно, давно я у батька була,
Стежка, дорожка тереном заросла,
Тереном заросла, ще й шипшиною,
Ой як була я у батенька ще й дівчиною.
А я як схочу, терен потопчу,
Ой та до свого батенька в гості полечу.
Ой сяду-упаду в батенька в саду,
Ой у батенька в саду, на винограду.
Ой що мій батенько по двору ходить,
Ой вороного коня за поводи водить.
А найстарший брат коня сідлає,
Ой середущий брат дрова рубає,
А найменший брат лук заряжає,
Ой на тую зозулю та поглядає.
Виходить з хати старая жена,
Ой старая жена — матуся моя:
— Ой не стріляй, сине, в тої зозулі,
Ой як тої зозулі на садовині,
Ой то так нашій сестрі на чужині.
ОЙ ІЗ-ЗА ГОРИ БУЙНИЙ ВІТЕР ВІЄ, ВСЕ ПОВІВАЄ
Ой із-за гори буйний вітер віє, все повіває,
Потеряла я своє здоров’я, уже й літа минають.
Ой запряжу пару коней, пару воронії,
Та поїду доганяти літа молодії.
Дожену я літа молодії у калиновом мості:
— Завернітесь, літа молодії, ви до мене в гості.
— Не вернемось, не вернемось, не знаєм, до кого,
Що не вміли шановати здоров’ячка свого.
Ой піду я й у вишнев сад та вирву я квітку,
Та вирву я рожевую квітку та й пущу на воду:
— Пливи, пливи, моя рожевая квітка, а до мого роду.
Пливи, пливи ти, рожевая квітка, де у полі криниця,
Ой там стоїть два братика, а третяя сестриця.
— Ой десь ти, наша сестра, сім неділь лежала,
Що уже твоя рожевая квітка на воді зав’яла.
— Не лежала, мій братику, ні дня, ні години,
Ізсушила та ізв’ялила чужая україна,
Та й ще к тому, братику, доля нещаслива,
Ще к тому, мій братику, все чужая робота,
Та й ще к тому, мій братику, на серці скорбота,
Та ще к тому, мій братику, все думки та гадки,
Та ще к тому, мій братику, мої недостатки.