ОЖЕНИЛА МАТИ СИНА
Оженила мати сина
Та й взяла нелюбу невістку,
Та нелюбу, та й не до любови,
Не біле личко, не чорці брови.
Мати свого сина научала:
— Замкни, сину, жовтим ключом двері,
Та й бий свою жінку край постелі.
Що звечора комора звеніла,
А в коморі свічечка горіла,
Там миленька білу постіль слала,
А стелючи, мученьку приймала:
Що прив’язав до стовба косами,
Та й наступив на в’язи ногами,
Та й б’є жінку трьома батогами.
Стоїть милий, як бумага біла,
Лежить мила, як ожина синя.
Вийшла мати його стара з хати
Та стала свого сина питати:
— Десь ти, сину, свою жінку любиш,
Що ти її раненько не збудиш?
— Десь ти, мати, в порога стояла,
Як миленька смертю пострадала.
Научала, мати, як жінку карати,
Научи ж тепер, як її ховати.
— Сідлай, синку, коня вороного,
Та поїжджай до тестенька свого,
Та знай, синку, що в тестя казати:
«Ой їдь, мати, донечку ховати,
Поїхала по жовтую глину,
Глини не набрала, смертю пострадала».
Іде мати доненьки ховати,
Аж нікому й воріт одчиняти,
Та й нікому правдоньки казати.
Ввійшла мати в новую світлицю,
Лежить дочка на всюю скамницю.
— Дочко ж моя, дочко-кукібничко,
Чого ж в тебе плечі почорніли?
Чого в тебе й ручки посиніли?
Чого в тебе ніжки пожовтіли?
Плаче мати дрібними сльозами,
Розказує сваха вірними словами:
— Плечі чорні — то глина побила,
Руки сині — в нас пряжу синила,
Ноги жовті — чепурно ходила.
Ой ну ж, свахо, донечку ховати,
А за сина другої шукати.
— Вели ж, свахо, кату в руки дати,
А твого сина на Сибір послати,
Моєї дочки тіло поховати.
ОЖЕНИВСЯ МОЛОД ТА Й НЕ ПО ВОЛІ
Оженився молод та й не по волі
Та й взяв жінку не до любові —
Не біле личко, не чорні брови.
Та й пішов молод в Китай-город,
Та й продав молод та жупан синій,
Та купив молод корабель новий,
Дав за корабель сімдесят рублей,
Сімдесят рублей і з полтиною,
Та й пустив корабель на синє море,
Та й взійшов молод на круту гору,
Та й глянув молод по синьому морю:
Корабель пливе, аж море реве,
А мила сидить, як свіча, горить,
А дитиночка, як рожиночка.
— Ой вернись, мила, голубко сива!
— Не вернусь зараз, не любив гаразд,
Не вернусь, муже, бо ти б’єш дуже:
Що було тіло, як папір, біло,
А тепер тіло та почорніло.
ОЖЕНИВСЯ МОЛОД ТА Й ПО НЕВОЛІ
Оженився молод та й по неволі,
Та й узяв жінку та й не до любові,
Не біле личко, не чорні брови.
Як пішов молод й у Китай-город
Та купив корабель новий,
Корабель новий і веселечко.
Та за той корабель — п’ятдесят рублей,
П’ятдесят рублей з полтиною.
Посадив жінку з дитиною,
Одіпхнув корабель, не дав веселечка.
Корабель пливе, аж вода гуде,
А мила сидить, як свіча, горить,
А дитиночка, як ожиночка,
Та вона ж плаче, як ворон кряче.
— Ой вернися, мила, голубонька сива,
Будеш, мила, ти до любові,
Біле личко, і чорні брови.
— Не вернусь, муже, бо ти бив дуже,
Ой бив ти мене нагайкою,
Називав мене нехазяйкою.
Та моє тіло почорніло
Від нагаєчки, від тростяночки.