А ЧИ МЕНІ ТУГА ЖИТИ, А ЧИ МЕНІ ГОРЮВАТИ
А чи мені тута жити, а чи мені горювати
І, обнявши головоньку, із сего села мандровати?
Що взяв, що взяв жінку-невдашку, а невдатнюю жену,
Що ні спекти, ні зварить, ні до людей говорить,
А з моїм родом говорить — не по двору походить.
Та взяв, та взяв жінку-невдашку за білую рученьку,
Повів, повів жінку-невдашку до тихого Дунаю,
Пустив, пустив жінку-невдашку за тихою водою:
— Пливи, пливи, невдашко, за тихою й водою,
То вже ж мені надокучило, горюючи з тобою.
А сам пішов, удалий молодчик, на крутую гороньку,
На крутую гороньку та в новую світлоньку,
Аж там сидять утята, невдатні дитята:
— Ой татусю, татусю, ой де ж ти дів матусю?
Ой чи втопив, чи вдавив, чи на тихий Дунай пустив?
— Я не втопив, не вдавив, на тихий Дунай пустив.
Дітки ж мої малії, десь ви три дні не їли,
Що ви мене важким словом на порозі убили.
Я не втопив, не вдавив, на тихий Дунай пустив:
— Та пливи, пливи, жінко-невдашко, за тихою водою,
Та вже мені надокучило, горюючи з тобою.
ОЙ ЗИМА, ЗИМА ХОЛОДНА БУЛА
Ой зима, зима холодна була,
Та прошу я тебе, не зморозь мене,
Не зморозь мене, по холоду ідучи,
По холоду ідучи, коня ведучи,
Коня ведучи, збрую несучи.
А збруя моя, збруя ясная,
Тільки доля моя нещасная.
А що жінка мужа та й не злюбила,
Повела й у сад та й загубила,
Повела й у сад, та повісила
На тонкій гілці та на яблуньці,
А сама пішла й у новенький дом,
У новенький дом, сіла за столом.
Сіла за столом з ясним соколом
Та й пише пером: «Чи жив, чи здоров,
Чи жив, чи здоров мій муж молодий?»
Та й пішла вона милого пробуджати:
— Ой устань, милий, бо й уже світ білий.
— Ой не встану, мила, бо болить спина,
Ой не встану, дорога, бо болить голова.
ТА СОЛОВЕЙКУ МАЛЕНЬКИЙ
Та соловейку маленький,
Та в тебе голос тоненький,
Та защебечи ти мені,
А що я в чужій стороні,
Та ходжу, блуджу й гукаю,
Та свого роду й шукаю.
Та найшла в полі билину, —
Та матусину й могилу.
Та на могилі припала,
Отця й неньку згадала:
— Ой устань, ненько, не лежи,
Та зо мною й говори.
— Ох, і куди ти, доньку, йшла,
А що ти мене й тут знайшла?
А чи з тучею, чи з дощем,
А чи з доброю годиною,
А чи з малою дитиною?
— Ані з тучею, ні з дощем,
А я з доброю й годиною,
Ох, і з малою дитиною,
Ох, і з вірною дружиною.
ОЙ У КОНЕЦЬ ГРЕБЛІ — ТАМ ШУМІЛИ ВЕРБИ
Ой у конець греблі — там шуміли верби,
Ой лиш одна верба листом не шуміла,
Під тою вербою листу у коліна,
А під тим же листом лежить козак убитий,
[А під тим же листом] тільки білі руки,
Розрублена голова на чотири штуки.
Ох, і прилітало і три пави:
Ой первая пава у головоньках пала,
А другая, сіра, край серденька сіла,
[А третяя пава у ніженьках стала].
Ой що в головоньках — то ненька рідненька,
Ой що край серденька — то його миленька,
А що у ніженьках — сестриця рідненька.
Де матуся плаче, тихий Дунай тече,
Де сестриця плаче, там стоїть криниця,
Де мила ридає, та й роси немає.
Що матуся плаче від году до году,
А сестриця плаче від тижня до тижня,
А мила плаче, ридає до неділеньки;
Неділенька прийшла, мила заміж пішла.
ОЙ КОЛИ Б Я ЗОЗУЛЕНЬКА, СОБІ КРИЛА МАЛА
— Ой коли б я зозуленька, собі крила мала,
То б я тую й Україну кругом облітала,
То б я свого та синочка серед полку пізнала.
Помер, помер новобранець у неділеньку вранці,
Положили новобранця на тисовій лавці,
Поховали новобранця у зеленому байраці.
Тіло несуть, коня ведуть, кінь головоньку клонить,
За ним іде стара ненька та білі рученьки ломить:
— Ой коли б же я, зозуленька, собі крилечка мала,
То б я тую Україну кругом облітала,
То б я свого та синочка і в гробі пізнала.
Ой летіла зозуленька та сказала: «Ку-ку!»
— Ой подай мені, синочку, хоть одну руку.
— Ой рад би я, моя мати, обидві подати,
Насипали сирої землі, не могу поднята.
Залітав півень на ворота, сказав: «Кукуріку!»
— Не сподівай мене, ненько, уже й не до віку.