ПОБРАТАВСЯ СОКОЛ З СИЗОКРИЛИМ ОРЛОМ
Побратався сокол з сизокрилим орлом:
— Ой орле ж мій сизий, сизий, сизокрилий,
Сизий, сизокрилий, товаришу милий,
Ой десь мої діти, діти, дитинята,
Діти, дитинята, сизі соколята?
— Ой там твої діти, у лісі на древі,
У лісі на древі, на високім клені.
Наїхали ляхи з великої Польщі,
Те древо зрубали, діточки забрали.
Як полетів сокол з великої туги,
З великої туги у темнії луги.
Ой як він заквилить, та й луги похилить,
Ой як заспіває, то й лист опадає.
Ой як засміється, то й луг розів’ється,
А як він затуже, та й похиле лужи.
При добрій годині — куми-побратими,
При лихій годині — нема і родини.
ОЙ ПИЛА, ПИЛА НЕУМИРИХА НА МЩУ
Ой пила, пила Неумириха на меду
Та й пропила свою дочку молоду.
Ой пила ж, пила Неумириха на ринку,
Та й пропила свою дочку Маринку.
— Хто дасть мені цебер меду і вина,
То тому ж буде моя дочка молода.
Озовеся Шенкаренко молодий:
— Як дам тобі цебер меду і вина,
То нехай мені твоя дочка молода!
Ой у неділеньку рано-пораненьку, до сход сонця,
Ой плакала Неумирівна у віконця.
— Ой загину, моя матінко, загину,
Ой не люблю Шенкаренка, покину.
Та пішла, пішла Неумирівна, пішла пріч,
А за нею Шенкаренко на всю ніч.
Та що нажене Неумирівну, то й не б’є,
Та все її хорошенько питає:
— Та чого ж, чого, Неумирівна, сама йдеш,
Чи ти у мене служебочок не маєш?
— Нащо ж мені і служебочки твої,
Що ти сам, молод, не до мислоньки мені?
Пішла ж, пішла Неумирівна шляхами,
А за нею Шенкаренко з ляхами.
Та що нажене Неумирівну, то й не б’є,
Та все її хорошенько питає:
— Чого ж, чого, Неумирівна, пішки йдеш,
Чи ти ж у мене вороних коней не маєш?
— Нащо ж мені вороні коні твої,
Що ти сам, молод, не до мислоньки мені?
Пішла ж, пішла Неумирівна пожарем,
А за нею Шенкаренко вже й конем.
Та пожар ноги Неумирівни поджига,
Гаряча кров її слідок залива.
Та що нажене Неумирівну, то й не б’є,
Та все її хорошенько питає:
— Чого ж, чого, Неумирівна, боса йдеш,
Чи ти у мене черевичків не маєш?
— Нащо ж мені черевички твої,
Що ти сам, молод, не до мислоньки мені?
Ой дай мені, Шенкаренко, ножика,
Урізати тоненького полотенця,
Зав’язати біленькую ніжечку.
Та не улучила Неумирівна у полотенце,
Та улучила Неумирівна у серце.
— Ой тепер же, Шенкаренку, я твоя,
Бери моє біле тіло на коня
Та й повези до матусі до двора,
Та нехай мене моя матуся похова.
В НЕДІЛЕНЬКУ РАНО-ПОРАНЕНЬКУ
В неділеньку рано-пораненьку
Розсердився син та на свою неньку:
— Та й іди, нене, тепер від мене,
Будуть, нене, гостоньки у мене.
Будуть гості, та все у парчині,
А ти, нене, — в сірій сірячині.
— А у тебе, сину, друга хата,
Буду, сину, кужельку чесати,
Буду, сину, дитя колихати,
Твоїй жінки жалю завдавати.
— У тебе, ненько, сорочка не біла,
У тебе, ненько, слово не до діла.
Пішла мати за нові ворота,
Стоїть вона, як бідна сирота.
Ой вийшов син ворота зачиняти,
А мати дума, що її прохати.
— Що ти, мати, думаєш, гадаєш,
Чом ти собі хати не шукаєш?
Пішла мати битими шляхами,
Умивається дрібними сльозами;
Пішла мати густою лозою,
Умивається дрібною сльозою.
Та зострілася мати з рідною дочкою,
Та умилася дрібною сльозою.
— Чого, ненько, тут ходиш, блудиш,
Чому до мене в гості не прибудеш?
— Ой як мені, донько, прибувати,
Єсть у тебе зла личина в хаті,
Вона тебе буде бити та лаяти,
А ти будеш жалобно плакати.
— Ой хоть буде мене бити та лаяти,
Та не совайся, ненько, обороняти:
Ой він піде й у комору спати,
А ми будем пити та гуляти,
Та будем стиха розмовляти,
Та не будемо йому правдоньки казати.
Ой прийшов син матері прохати:
— Та іди, нене, тепер до мене,
Сталось мені нещастя без тебе,
Умерла у мене жена молодая,
Зосталася дитина малая.
— Нехай, брате, горить твоя хата,
Та моя мати не прийде тебе рятовати;
Нехай горить твоя хата до одного колочка,
Та не піде мати до твого дворочка.
Нехай, брате, горить до одного поліна.
«У тебе, ненько, сорочка не біла,
У тебе, ненько, слово не до діла».