СИНЄ МОРЕ, ЖОВТИЙ ЦВІТ
Синє море, жовтий цвіт,
Та загадано на весь світ:
«У кого є коні — годуйте,
У кого нема — купуйте,
У кого сини — зряжайте,
У кого нема — наймайте».
Ой зажуриться вдова,
Що у неї кінь є, сина немає,
Тільки одна дочка Оленочка,
Та й тую у військо виряжала,
Виряжала, научала:
— Та й не йди, дочко, поперед війська
І не оставайся позаду війська,
А йди, дочко, збоку війська.
А Оленочка не послухала,
Поперед війська не поїхала.
Як же припало річку брести і Дунай плисти,
То Оленочка перебрела й переплила.
Десь узявся татарюшка, узяв її коня за поводи,
А Оленочку за білу ручку,
Повів коника у станицю,
А Оленочку у світлицю,
Дав же конику сіна і вівса,
А Оленці меду і вина.
ПІШЛА ВДОВА ДОЛИНОЮ
Пішла вдова долиною,
З маленькою дитиною,
Сіла вдова спочивати,
Мале дитя годувати.
Пішла вдова все садами,
Розмовляла з білими цвітами:
— Цвіти мої біленькі, прекрасні,
Діти мої маленькі, безщасні!
Чом ви, цвіти, рано забіліли,
Я, молода, овдовіла,
Діти малі посиротіли?
Летить орел понад горою,
Розмовляє з бідною вдовою:
— Не плач, вдова, не журися,
Бо я твого мужа знаю,
Тричі на день одвідаю.
Ой перший раз обідаю,
А другий раз полудную,
А третій раз вечеряю,
На чорний чуб наступаю,
З лоба очі колупаю,
А жовту кость розкидаю —
Все по горах, по долинах
Та по чужих українах.
ОЙ НЕ ДАЛА МЕНЕ МАТИ ЗА РОБОТНИЧЕНЬКА
Ой не дала мене мати за роботниченька,
Та оддала мене мати за розбойниченька.
Що звечора рано на зорі з’їжджаються розбої,
А опівночі рано на зорі уже й розбой добули.
А к світові рано на зорі і мій милий іде,
І мій милий іде, дев’ятеро коней веде,
На десятому сидить, на свою милу кричить:
— Ой одчиняй, моя мила, ти новії ворота,
Бери, бери воронії коні, у нову сталю веди,
Бери, бери шовковеє платтє, на бистру ріку неси,
Не розгортуючи, не осмотрюючи.
Його мила й не послухала його,
Порозгортала і порозсмотрювала.
Розгорнула один плат, аж там її рідний брат.
— Ой чи єсть ти мій милий, ой єсть же ти розбойник,
Що ти мого брата убив, а свого шурина?
— Ой ти, миленька моя, темна нічка була,
Темна ніченька була, не розсмотрів, що родня.
Він на мене накричав, щоб я з шляху зворочав,
А я з шляху не звернув, з пістолета ужарнув,
Покотилась голова, так як маковочка.
Як у печі жаркий жар, то так мені шурина жаль.
ОЙ СИНУ МІЙ ТА НЕГРУЄНКО
— Ой сину мій та Негруєнко,
Не пий горілочки рано в неділоньку
Та не грай конем улицями,
Не розтопчуй малих дітей
Та не зневажуй старих людей.
Не гуляй же, сину, із панами,
Що вони в тебе п’ють, гуляють,
Що вони з тебе ума вивіряють.
— Ой як мені, мати, не пить, не гуляти,
Що й у мене двори коштовії,
Що у мене вікна аркушовії,
Що й у мене серебро не щитаноє,
Що й у мене злато не важеноє.
Що й в неділеньку рано-вранці
Взяли Негруєнка ізв’язали,
Та ізв’язали руки сирицею,
Та й повели улицею,
Та под його двори коштові!*,
Та под його вікна аркушовії.
Та й укинули його в темницю,
Та й в глибокую присподницю.
Сидить він літечко, сидить й друге,
А на третє літо стало повертати, —
Аж іде його старенькая мати.
Ой стала ж йому говорити:
— Чи я ж тобі, сину, й не казала:
Не пий горілочки рано у неділеньку.
Ой по чім же ти, сину, та літечки знаєш,
Ой що ти ніколи світа не видаєш?
— Ой по тім я, мати, став літа знати:
Ішла дівка-семилітка та по водицю
Та вкинула вітку з рожевого цвіту,
Ой по тім я, мати, став літа знати.
Що на святий день та на Великдень
Всіх невольників та повипускали,
Взяли Негруєнка розчетвертовали.