Учора, як і в попередні незліченні дні і ночі, ми десь та й воювали. Як завжди, ненастанно гриміла канонада впереміж із пронизливим ляскотом мушкетів і криком «ура», запевненням про тимчасову перевагу – не добереш, чи то нашу, чи то противникову. А сьогодні на світанку ворог зник. Ми просувалися вперед – через земляні укріплення, які раніше ніяк не вдавалося здолати, через шарварок покинутого табору, через могили їхніх убитих, поки добиралися до лісу.
З якою цікавістю ми приглядалися до всього покинутого! Яким чудернацьким воно видавалося! Не було там нічого пізнаного до решти. Звичайнісінькі речі – старе сідло, розбите колесо, забута фляжка – розповідали нам про загадкову сутність дивних істот, що взялися вбивати нас. Вояк ніколи не призвичаїться до думки, що вороги такі самі люди, як він; ніколи не позбудеться відчуття, що це створіння нелюдської породи та природи в не зовсім земному оточенні. Кожний найдрібніший слід супротивника привертає увагу й розпалює цікавість. В уяві вороги постають недосяжними, на перший погляд здаються дальшими, а тому й більшими, ніж насправді, – неначе постаті в тумані. І вселяють дрібку святобливого страху.
Від узлісся до схилу пагорба пролягли сліди копит і колії гарматних коліс. Пожовклу траву побили ноги піхотинців. Очевидно, тут пройшли тисячі солдатів. Не путівцями відступали. Ото ж бо! Є істотна різниця між відступом і відходом.
Он та група кавалеристів – це наш командир зі своїми штабниками й ад’ютантами. Видивляється на далеку вершину, тримаючи обіруч бінокля трохи віддалік від очей, непотрібно задерши лікті. Така вже його манера, призначена підкреслювати значущість і достойність дії. Ми давно вже призвичаїлися до цього.
Раптом він опускає бінокль і щось каже. Від групи відділяються два ад’ютанти, пускаються на конях у глиб лісу, а тоді – вздовж бойових лав, в обидва напрямки. Не почувши слів, знаємо їх наперед: «Скажіть генералові такому-то, щоб підвів уперед стрілецький ланцюг». Хто з наших відійшов убік, повертається на своє місце. І без цієї команди шикується шеренга, виструнчуються рядові, що досі стояли вільно. Деякі наші штабні офіцери спішуються, оглядають попруги й знову сідають верхи.
Ось вздовж узлісся молодий офіцер щодуху галопує на сніжно-білому рисакові, покритому криваво-червоною попоною. Ну й дурень! Хто бував у бою, той знає, що цівки рушниць самі собою вицілюють у вершника на білому коні. Хто нюхав бойовий порох, той спостеріг, що навіть найменший яскраво-червоний клаптик роз’юшує бика битви. Такі популярні серед вояків барви сприймеш лише як дивовижний феномен людського марнославства. Інакше й не потрактуєш, як надійний спосіб збільшити власні втрати в бою.
Цей молодик у бездоганному однострої – немов на параді. Весь виблискує позументами-аксельбантами – достеменне блакитно-золотаве видання Поезії Війни. Поперед нього шеренгою бійців котиться хвиля глузливого сміху. Але ж який красень! Як граційно й недбало сидить він на коні!
Ось він осаджує коня на належній віддалі від командира корпусу й козиряє. Гартований воїн фамільярно киває. Либонь, вони знайомі. Точиться коротка розмова. Видно, молодий чогось домагається, а старий не дає згоди. Нумо ж до них, під’їдьмо трохи ближче. Ох! Пізно – вже по всьому. Юнак віддає честь, розвертає скакуна й пускається навпростець – до вершини пагорба!
Рідкий – з проміжком у шість кроків – ланцюг стрільців виходить на узлісся. Командир віддає команду горністові. Той піднімає інструмент до вуст. Тру-ту-ту! Тру-ту-ту! Стрільці спиняються.
Тим часом юний сміливець віддалився на добрих сто ярдів.
Іде помалу, прямує схилом до вершка, ані не озирнеться. Оце так честь і слава! Господи, чого б ми тільки не дали, щоб опинитися на його місці, та ще й з його духом! Диви-но, він і шаблі не витяг із піхов, вільно опустив собі праву руку. Вітер ласкаво тріпоче пером на його капелюсі, воно елегантно розвівається. Сонячне сяйво лягло на погони – ніжно й любовно, як видиме благословення. А він їде – уперед. Десять тисяч пар очей вп’ялися у спину, він не може не відчувати цих поглядів. Десять тисяч сердець б’ються улад із нечутним тупотом копит білосніжного румака. Не один він, цей юнак: привернув-бо до себе всі наші душі. Але ж ми пам’ятаємо свої глузи! Відчайдух їде все далі, ось уже наближається до муру з живоплотом. Навіть оком не кине назад. Якби ж то він озирнувся, якби ж то побачив каяття, любов і захоплення!