Не зронилося ні слова. Ще товпляться й жебонять многолюдні глибини бору, невидимі й незрячі, та на передній лінії панує тиша. Обернувся в кінну статую дорідний командувач. Знерухоміли на конях штабники, звівши біноклі. У солдатів, вишикуваних на узліссі, небувала стройова стійка – кожен заціпенів у позі, яка була тої миті, коли до свідомості дійшло, що діється. Усі ці огрубілі нерозкаяні вбивці, звиклі до смерті в її найжахливіших подобах, привчені спати на тремкій від вибухів землі, обідати під шквальним обстрілом і грати в карти поруч мертвих товаришів – усі вони як один тамують подих і стишують биття сердець, спостерігаючи фінал гри на життя однієї людини. Ось він, магнетизм хоробрості й самопожертви!
Оглянешся зараз – побачиш, як судомно, наче уражені електричним струмом, водночас рушилися глядачі. Знову кинеш оком на далекого вже вершника – зауважиш, що цієї миті він змінив напрямок, збочив. Може, дістав кулю й не годен правити конем? Ні, візьми-но бінокля й розгледиш, що він простує до пролому в мурі. Хоче пробратися на той бік кам’яної стіни й роздивитися, що там і як там.
Збагни суть цього вчинку. Не смій потрактувати його як бездумну браваду чи безглузду самопожертву. Якщо супротивник не відступив ще далі, то він закріпився на цій висоті. Розвідник натрапить не на що інше, як на розташування бійців. Не треба пікетів, не треба сторожових постів; і без того видно наші розгорнуті для наступу позиції, виставлені як на долоні перед їхніми гарматами. Вибравшись із укриття, гармаші зразу ж закидають ядрами весь проміжок між нами й вершиною, а згодом стрільці візьмуться поливати його дощем куль, у якому ніхто не вціліє. Одне слово, якщо вороги засіли на цій вершині, то йти на них лобовим штурмом – справжнісіньке божевілля. їх треба виманити старою як світ штукою – поставити під загрозу їхні лінії комунікацій, конче потрібні, як повітряна трубка пірнальникові на морському дні. Але як дізнатися, чи є хтось на цьому пагорбі? Є тільки один спосіб – піти та з’ясувати. Зазвичай у таких випадках кидають в атаку передові загони стрільців. Тоді ствердною відповіддю на це питання стає їх загибель. Розташувавшись двома шеренгами, скулившись за кам’яною стіною та живоплотом, вороги вичікуватимуть, поки стрільці підійдуть так близько, що можна буде розрізнити та порахувати їхні зуби. З першим залпом впаде половина наступального загону. Друга половина поляже під час цілком передбачуваного відступу. Оце тобі плата за вдоволену цікавість! Яка ж дорога буває ціна здобутих воєнних відомостей! «Я заплачу сам за всіх», – мовив цей доблесний юнак, цей військовий Христос.
Отож залишається без надії сподіватися, що там, на пагорбі, нікого немає. Либонь, наш герой, попри все, таки воліє радше потрапити в полон, ніж загинути. Поки що не пролунало жодного пострілу. А з якої речі мало б пролунати? Там воліють, щоб молодик безпечно дістався місця, став військовополоненим і таким чином звів нанівець свій намір. Якщо так станеться, ми не отримаємо відповіді на наше питання. Одне з двох: або він повернеться живим, або його застрелять на наших очах. Тільки в цих двох випадках ми знатимемо, як діяти. Бо якщо його схоплять і полонять... на таке спроможеться й жменька приблудних бійців.
Починається незвичайне змагання на кмітливість – між одним-одною людиною й цілою армією. Наш кіннотник, уже за чверть милі від мети, несподівано звертає ліворуч і галопує в цьому ж напрямку. Вже побачив сили супротивника, вже все розвідав. Досить було вихопитися на ледь помітне невеличке узвишшя, щоб це здійснити. Якби він зміг повернутися, доповів би про побачене. Ба, на таке нема надії. Доведеться йому якнайкраще розпорядитися останніми хвилинами свого життя – під’юдити затаєного ворога на просту недвозначну відповідь. А той, природно, як зволікав, так і зволікатиме з нею. Кожний стрілець у принишклих шеренгах, кожний канонір біля замаскованих заряджених гармат тямить що й до чого, усвідомлює конечну потребу запастися терпцем. Зрештою, було досить часу віддати наказ не відкривати вогню. Еге ж, сміливця можна вбити й однією кулею. У такий спосіб аж ніяк не викриєш військової таємниці. Але стрілянина заразлива, особливо ж тоді, коли мішень прудко сновигає перед очима й спиняється хіба що для того, аби розвернути коня й далі мчати не до нас і не до своїх убивць – вздовж муру. Усе це виразно видно в біноклі. Здається, воно діється на відстані пострілу з пістоля. Не видно тільки гаданого ворога, а ми припускаємо, що він таки засів, і висновуємо його думки та мотиви дій. Неозброєним оком бачиш лише чорну постать, яка копитами білого коня креслить зигзаги на схилі далекого пагорба – дуже повільно, мало не повзе.