А зараз – глянь-но в бінокль! — він чи то зневірився від невдачі, чи то побачив свою помилку, чи то очманів. Поскакав просто на стіну, немов перестрибнути її хоче! Вмить розвернувся й стрімголов кинувся додолу схилом – до товаришів, до смерті! Зразу ж над двомастами ярдами стіни заклубочився дим. Його зносить вітер. Ще не встигає до нас долинути торохтіння пострілів, а вершник уже на землі. Та він знову в сідлі. Упав тільки через те, що кінь став дибки. Мчить бозна-куди! Наші лави озиваються оглушливим підбадьорливим криком, зганяють напругу. Де ж кінь і вершник? Опинилися справді бозна-де. Триває галоп до нашого лівого флангу, вздовж муру, який тепер ненастанно блимотить вогниками й димить. Без угаву торохтять мушкети, й кожну кулю націлено в хоробре серце.
Раптом з-поза муру здійнялося хмарище білого диму. Ще одне, ще – ось уже цілий тузінь клубочиться, поки до наших вух долітає гуркіт гармат і бриніння ядер. За мить ядра здіймають клуби пороху в нашому прихистку, розносять бійця за бійцем і на якийсь час відвертають увагу від молодого офіцера, змушують думати про себе самих.
Розвівається пилюка. Неймовірно! Якісь зачаровані вони, кінь і вершник! Перебралися через улоговину й вихоплюються на ще один, сусідній пагорб. І викривають ще одну змову з тишею – руйнують план дій ще одного військового угруповання. За якусь мить пагорб вивергає вогонь. Рисак стає дибки. Знову падіння. Поглянь – людина вивільняється з-під убитої тварини й зводиться на ноги. Виструнчившись, стоїть нерухомо, лицем до нас. Молодий офіцер зводить над головою правицю з шаблею. Опускає руку врівень із обличчям, простягає вперед. Лезо шаблі описує дугу, опускається. Це знак нам, знак усім сущим людям, усім їхнім нащадкам. Герой салютує смерті й історії.
Здиміли чари. Наші вояки силкуються підбадьорити героя, задихаються від надміру почуттів, хрипко й невлад кричать, міцно стискають зброю й нестримно рвуться в чисте поле. Без наказу, всупереч наказу стрільці пускаються бігцем уперед, наче спущені з повідків гончаки. Поєдналися в повноголосому хорі гуки наших і ворожих гармат. На двох пагорбах ледве видно стовпи вибухів, на нашу рухому людську масу із ревом падають великі ядра. З лісу виринають одне за одним наші знамена, один за одним сунуть ланцюги, виблискуючи полірованою зброєю проти сонця. Тільки тилові батальйони поки що керуються наказами й тримаються на відповідній відстані від переднього краю бунтівної атаки.
Командир стоїть на місці. Відвівши від очей бінокль, кидає оком праворуч і ліворуч. Бачить, як його самого та збитий купкою супровід оминають потоки людей, неначе хвилі прибою, розполовинені прибережною брилою. На обличчі старого вояка нічого не відбивається, він задумався. Задивившись у далину, помалу веде очима по грізному, страхітливому пагорбі. Відтак спокійно каже кілька слів горністові. Тру-ту-ту! Тру-ту-ту! У цьому сигналі звучить щось владне, додає йому ваги. Відлунням озиваються горністи підлеглих, молодших командирів. Різкі металеві звуки покривають гармидер наступу й перебивають гуркіт гармат. Спинитися – це означає відступити. Помалу повертаються на своє місце штандарти. Вояки неохоче виконують наказ – відступають, підбираючи поранених. Останніми покидають поле стрільці передового загону, підбираючи мертвих.
Оця безліч загиблих ні за що ні про що! Ця велика душа, розлучена з тілом – разюче прекрасним проти голого пагорба! Невже її не могло оминути гостре усвідомлення потреби піти на марну самопожертву? Невже один маленький виняток порушив би безжальну досконалість предвічного Божого промислу?
⥈
Один із пропалих безвісті
На той час військо генерала Шермана1 стояло проти сил ворога біля гори Кеннесо-Маунтин у Джорджії2. Джером Сірінґ, рядовий цього війська, поговоривши стиха з кількома офіцерами, крутнувся, перейшов лінію легких земляних укріплень і зник у лісовій гущавині. Ніхто з бійців на цій лінії не озвався до нього ані словом, та й сам Джером, минаючи їх, навіть не кивнув головою. Всі знали, що цьому сміливцеві доручили якесь дуже небезпечне завдання. Хоч і рядовий, та не простий собі солдат, не з ними служив. Його відрядили до штабу дивізії й записали ординарцем. Слово «ординарець» дуже містке. Такий вояк може стати вістовим, канцеляристом, денщиком – ким завгодно. Може виконувати завдання, не передбачені військовим статутом, характер яких залежить від ординарцевих здібностей, від зверхникового настрою, від випадку. Рядовий Сірінґ, неперевершений стрілець, молодий, тямовитий, мужній та безстрашний, став розвідником. Генерал, що командував дивізією, не любив сліпо виконувати накази, а волів знати, що діється на передовій, навіть тоді, коли його підрозділ діяв не зокрема, а у складі всього фронту. Не вдовольнявся даними про ворога, які надходили від начальства. Мало йому було того, що дізнавався від командира, від пікетників і застрільників. Ось так і пригодився Джером Сірінґ – відчайдух, природжений лісовик, гострозорий і правдомовний. Сьогодні йому загадали коротко й просто: якнайближче підібратися до розташування супротивника і якнайбільше вивідати.