– Любий мій друже, твої невимушені манери аж ніяк не маскують бридкого зухвальства вимог. На щастя, я вже вирішив розповісти тобі те, що ти хочеш знати. Жодні доводи, що ти не гідний почути цю історію, не змінять мого рішення. Отже ж, слухай уважно. Дізнаєшся про все.
– Цей годинник, – повів він далі, – упродовж трьох поколінь належав моїй родині, перш ніж потрапив у мої руки. Першим власником, для якого й виготовили цю річ, був мій прадід Брамвелл Олкотт Бартайн, заможний плантатор із колоніальної Вірджинії, такий завзятий торі-консерватор, що, пролежуючи безсонні ночі, він придумував щораз нові прокляття на адресу містера Вашингтона та щораз нові способи допомогти, пособи-ти доброму королю Георгові Третьому3. Одного дня мій предок, шановний джентльмен, мав нещастя зробити в ім’я цієї справи дуже вагому послугу, яку не повважали легітимною ті, що з її причини зазнали серйозних збитків. Тепер уже неважливо, в чому полягала ця послуга. Досить сказати, що одним з її дрібніших наслідків стало те, що вночі мого видатного прадіда заарештували в його власній домівці вашинґгонівські заколотники. Дозволили йому попрощатись із заплаканими родичами, а тоді пішли з ним у пітьму, яка поглинула мого пращура назавжди. Ніколи вже не знайшлось ані сліду ключа до таємниці його долі. По війні ані найстаранніші пошуки, ані навіть обіцянки великої винагороди не зарадили. Не вдалося знайти викрадачів, з’ясувати хоч що-небудь про його зникнення. Пропав – та й край.
Щось у Бартайновій поведінці – не у словах, годі сказати, що саме – спонукало мене спитати:
– А як ти дивишся на цю справу? Чи справедливо з ним учинили?
– Мій погляд на цю справу?! – спалахнув він, стукнувши міцно стиснутим кулаком об стіл, наче в корчмі під час гри в кості з шахраями. – Як на мене, то це було щонайогидніше вбивство, скоєне отим клятим зрадником – Вашингтоном і його голодраними бунтівниками!
Добрих кілька хвилин ніхто з нас нічого не сказав. Бартайн силкувався опанувати себе, а я вичікував. Кінець кінцем я поцікавився:
– І це все?
– Ні, не все. За кілька тижнів після зникнення прадіда знайшовся на веранді нашого родового помешкання ось цей годинник, загорнутий у письмовий папір з написаним іменем Руперта Бартайна, єдиного прадідового сина, а мого діда.
Джон замовк. Його зазвичай неспокійні чорні очі непорушно задивилися на камін, зіниці палахтіли червоними плямками – відблисками від розжареного вугілля. Здавалося, він забув про мене. Несподіваний стукіт гілля у вікно знадвору й водночас торохтіння дощу об шиби отямили його. Знялася буря, яку заповів різкий подмух вітру. Вмить виразно почулося хлюпотіння води на бруківці. Не знаю, навіщо я згадав ці обставини, але тоді мені видавалося, що вони мають певне значення й безпосередній зв’язок із оповіддю. Тепер уже годі описати це враження. Що ж, буря додала словам мого друга поваги, ба й урочистості.
– Маю якесь дивне почуття до цього хронометра, – озвався Бартайн, – щось на зразок прив’язаності. Люблю мати його при собі, хоча – чи то через вагу, чи то ще через щось, чого не можу пояснити – рідко ношу цю пам’ятку. І ось чому. Кожного вечора, коли маю при собі цей годинник, мені безпричинно кортить глянути на нього, навіть тоді, коли не бачу жодної потреби знати точний час. Коли я все-таки піддаюся забаганці, то цієї ж миті, як тільки очі спиняються на циферблаті, мене охоплює загадковий ляк – передчуття неминучого лиха. Найнестерпніше воно тоді, коли стрілки цього спадку по прадідові наближаються до одинадцятої, причому немає значення, котра тоді насправді година. Щойно перейдуть цю критичну позначку, як мене вже не тягне дивитися на годинник. Тоді мені байдуже, можу розглядати його, скільки заманеться, нічого особливого не відчуваючи. Десь так, як ти, коли дивишся на свій годинник. Звичайно, я привчив себе не глядіти на годинник перед одинадцятою вечора, і ніщо мене не змусить порушити цієї звички. Твоя настирливість сьогоднішнього вечора трохи збентежила мене. Я почувався так, як, напевно, почувається курець опію, коли його потяг до цього пекельного дурману посилюється через сприятливу нагоду та чиїсь намовляння.
Ось тобі й уся історія. Я розповів її задля твоєї нісенітної науки. Якщо колись увечері ти побачиш мене з оцим клятим годинником і матимеш необережність спитати мене, котра година, то наперед прошу пробачення за прикрість, якої тобі завдам. Зіб’ю тебе з ніг, та й по всьому.
Не тішив мене його настрій. Помітно було, що, оповідаючи про свою манію, Бартайн знову впадає в неспокій. Наостанку розповіді його усмішка видавалася вищиром, а в очах з’явилося щось інше, крім занепокоєння. Погляд блукав по всій кімнаті, нестямний, як буває в недоумків. Мабуть, це мені тільки видалось, але тоді я був певен, що мого приятеля уразила особлива й дуже цікава форма мономанії4. Зовсім, гадаю, не на шкоду моєму щирому й турботливому ставленню до Джона як до друга я став трактувати його пацієнтом, предметом цінних фахових спостережень. Чому б ні? Чи ж не для добра науки описав він свою схибленість? Ох, бідолаха, він і не гадав, скільки зробив для науки! А таки зробив, і не тільки оповідь, але й він сам був свідченням цього. Звичайно ж, я мав би взятися лікувати Джона, як умію, але спершу треба було поставити невеликий психологічний експеримент. Цей дослід сам собою міг стати кроком назустріч до одужання.