Выбрать главу

Ну а про Джона Бартайна, мого давнього друга, упродовж п’яти хвилин пацієнта і – прости мені, Боже! – віковічної жертви, більш нічого не маю сказати. Поховали приятеля разом із його годинником – цього я допильнував. Хай Всевишній прийме до раю Джонову душу. Як і душу повішеного вірджинського предка. Та чи насправді було їх дві?

Клята тварюка

І. Не завжди годиться їсти те, що на столі

За столом із неструганих дощок сидів чоловік і при світлі лойової свічки читав записну книжку – стару й зужитковану Очевидно, письмо було не дуже розбірливе, бо читач раз у раз піднімав книжку до пломінця, щоб краще освітити сторінку. Тоді тінь записника поглинала половину кімнати, затемняла обличчя та постаті вісьмох чоловіків. Семеро мовчки й непорушно сиділи під стінами з необтесаних колод і близько до стола, бо ж кімната була невеличка. їм досить було простягти руку, щоб доторкнутися восьмого, який, частково прикритий простирадлом, навзнак лежав на столі, поклавши руки вздовж тулуба. То був мрець.

Чоловік за столом читав не вголос, ніхто не порушував тиші. Здавалося, всі чогось очікують, ось тільки померлому не було на що чекати. Крізь прорубаний отвір, який тут правив за вікно, з густої пітьми долинав звичний гомін пущі: протяжна безіменна нота койота десь вдалині; тихе вібрування невтомних комах на деревах; дивні крики нічних птахів – зовсім інші, ніж у денних; низьке гудіння великих незграбних жуків; весь той загадковий, майже нечутний хор, звучання якого зауважуєш тільки тоді, коли він раптово змовкає, ніби засоромившись за свою нетактовність. Усі нічні звуки проходили повз вуха цих людей, не привчених цікавитися речами, що не мають практичного значення. Про це виразно свідчила кожна риса їхніх огрубілих облич – виразно навіть у тьмяному світлі єдиної свічки. Очевидно, все це були місцеві жителі – фермери і лісоруби.

Читач записника трохи відрізнявся від решти. Можна було б припустити, що він належить до іншого кола – світського, цивілізованішого, хоча дещо в його одежі свідчило про спорідненість з ось цим оточенням. Піджак навряд чи міг би вважатися зразковим у Сан-Франциско, взуття пошито не в місті, а якби хто припустив, що покладений на підлозі капелюх (тільки його власник сидів з непокритою головою) слугує суто для прикраси, то помилився б, неправильно витлумачивши призначення цього головного убору. Обличчя було приємне, з певним нальотом суворості – чи то напускної, чи то набутої, як і личить людині, наділеній владою. Цей коронер – слідчий у випадках убивств – завдяки своїй посаді одержав записну книжку, яку тепер читав. Її знайшли серед речей покійника, в його хижі, де тепер тривало дізнання.

Нарешті слідчий закінчив чигати й поклав книжку в нагрудну кишеню. Цієї ж миті двері відчинились, і до кімнати зайшов молодик. Певна річ, він народився і виріс не в горах. Вбраний по-міському, й одежа запорошилася так, ніби після довгої дороги. Молодик і справді щодуху скакав на коні, щоб устигнути на дізнання.

Слідчий-коронер кивнув йому. Більш ніхто не привітався з прибульцем.

– Ми вас чекали, – сказав коронер. – 3 цією справою конче треба впоратися вже сьогодні вночі.

– Пробачте, що затримав вас, – усміхнувшись, сказав молодик. – Я тимчасово поїхав звідси зовсім не для того, щоб ухилитися від слідства. Мені треба було надіслати до своєї газети повідомлення про те, що сталося. Мабуть, мене викликали, щоб я розповів вам про це.

Слідчий усміхнувся.

– Це повідомлення для газети, – зауважив він, – напевно, відрізнятиметься від ваших свідчень, складених тут під присягою.

– Це вже вам судити, – відрізав молодик, помітно зашарівшись. – Я писав через копірку. Ось вам копія мого повідомлення. Воно написано у вигляді оповідання, а не репортажу, бо те, що сталося, неправдоподібне. Написане може стати частиною моїх показань.

– Але ж ви кажете, що воно неправдоподібне.

– Сер, хай вас це не турбує. Я заприсягнуся, що це правда.

Якийсь час коронер мовчав, втупившись у підлогу. Люди,

що сиділи попід стінами, пошепки перемовлялися, майже не зводячи погляду з покійникового обличчя. Тоді коронер підняв очі й озвався:

– Дізнання триває.

Присяжні зняли капелюхи. Свідок склав присягу.

– Як вас звати? – спитав коронер.

– Вільям Гаркер.

– Скільки вам років?

– Двадцать сім.

– Чи знали ви покійного Г’ю Морґана?