– Так.
– Чи були ви з ним у момент його смерті?
– Я був поблизу.
– Як це сталося? Маю на увазі те, як ви тут опинилися.
– Я приїхав до Морґана, щоб пополювати й порибалити. А ще хотів ближче з ним познайомитися й розвідати його дивний, замкнений спосіб життя. Мені здавалося, що з цього чоловіка може вийти непоганий літературний персонаж. Я часом пишу оповідання.
– Я часом їх читаю.
– Дякую.
– Взагалі оповідання. Не ваші.
Дехто з присяжних хихикнув. Проти понурого тла гумор видається напрочуд яскравим. Солдати на війні під час затишшя раді сміятись, а жарт у камері смертника полонить своєю несподіваністю.
– Розкажіть про обставини смерті цього чоловіка, – сказав слідчий. – Якщо хочете, можете скористатися вашими записами.
Свідок кивнув, видобув із нагрудної кишені рукопис, підніс його близько до свічки й погортав. Знайшовши потрібну сторінку, він почав читати.
II. Що може трапитися на лузі, зарослому вівсюгом
«Сонце ще тільки сходило, коли Морґан і я вийшли з дому, озброївшись дробовиками. Ми хотіли полювати на перепелів, але мали тільки одну собаку на двох. Мій провідник сказав, що найкраще місце он за тим гребенем гори, і ми рушили туди стежкою, крізь густий колючий чагарник. По той бік гребеня була менш-більш рівна місцина, рясно заросла вівсюгом. Коли ми вибралися з кущів, Морґан ішов на кілька кроків попереду мене. Раптом десь поблизу, праворуч від нас, зчинилася якась вовтузня. Було видно, як розмашисто заколихалися кущі.
– Оленя наполохали, – сказав я. – Шкода, що не взяли із собою добрячої рушниці.
Морґан, зупинившись і уважно спостерігаючи розколиханий чагарник, нічого не відповів, натомість звів обидва гачки й тримав дробовика напоготові. Видався мені трохи схвильованим, і я здивувався, адже він славився своєю дивовижною холоднокровністю, яка не підводила навіть у миті раптової й неминучої небезпеки.
– Облиште, – сказав я. – Невже ви гадаєте звалити оленя зарядом дробу?
І знову він не відповів, тільки трохи повернув до мене голову, і мене вразив його напружений погляд.
Тоді я зрозумів, що справа серйозна, й спершу припустив, що ми нарвалися на гризлі. Я рушив до Морґана, на ходу зводячи гачки.
Кущі вже не ворушилися, стихла вовтузня, але мій супутник досі вдивлявся в той бік.
– У чому річ? Що за чортівня? – спитав я.
– Це Клята Тварюка, – відповів він, не обернувшись. Його голос звучав хрипко й неприродно. Морґан помітно тремтів.
Я хотів був повести мову далі, аж раптом зауважив, що на самій межі заростей вівсюг почав якось дивно колихатися. Навряд чи я це опишу. Неначе налетів порив вітру, який не тільки пригинав бадилля, але й притискав його до землі так, що воно не випростовувалося. Незрима сила толочила вівсюг і повільно насувала на нас.
Ніщо в житті не вражало мене в такий особливий спосіб, як це незвичайне й непоясненне явище, але я зовсім не налякався. Пригадую (і наводжу цей спогад тут, бо тоді, на полюванні, він чомусь спав мені на гадку), колись я знічев’я глянув у відчинене вікно й на мить сприйняв невеличке деревце під самим вікном за одне з великих дерев, що стояли трохи поодалік. Здавалося, воно таке саме завбільшки, як ці велетні, й не гармонує з ними тільки тому, що має виразніші обриси, багатші на подробиці. Це було звичайне викривлення перспективи, але воно мене вразило, майже налякало. Ми дуже залежні від діяльності, що ґрунтується на відомих нам непорушних законах природи, тож найдрібніше їх порушення сприймаємо як загрозу нашій безпеці, як засторогу перед незнаним лихом. Так і тепер нібито безпричинне та невинне толочення трави й повільне та неухильне його пересування навівали виразну тривогу. Мій супутник, видно, таки злякався. Я не повірив своїм очам, коли він приклав дробовика до плеча й дуплетом пальнув по рухомій траві. Ще не розвіявся димок пострілу – пролунав гучний несамовитий зойк, ніби верещання пораненої тварини. Відкинувши рушницю, Морґан стрімголов кинувся втікати. Цієї ж миті мене могутнім поштовхом збило з ніг щось невидиме в диму, м’яке й масивне.
Не встигши звестися й узяти вибитого з рук дробовика, я почув крик передсмертної агонії Моргана впереміш із хрипким гарчанням, як ото, коли гризуться пси. Охоплений холодним жахом, я насилу зіп’явся на ноги й подивився туди, куда побіг мій супутник. Не дай Боже ще раз побачити щось подібне! За якихось сорок-п’ятдесят кроків від мене мій приятель, без капелюха, з розпатланим довгим волоссям, впавши на коліно й закинувши голову, хилитався всім тілом з боку на бік, вперед і назад. Права рука зведена вгору, але кисті я не бачив. Другої руки зовсім не було видно. Час від часу – так мені тепер згадується ця неймовірна сцена – я міг розрізнити тільки частину його тіла. Решта щезала – не доберу іншого виразу. А тоді якийсь рух, якесь зміщення – і все тіло ставало видимим.