– Сеньйорес, я небагато знаю про доброго Бога. Як і про те, що йому миле. Я жив без католицької віри й не знаю вашої. Пробачте мені, сеньйорес, якщо вас неприємно вразить мій вчинок, але мені настав час обдурити апачів, позбавити їх здобичі.
Рамон Ґальєґос клякнув на кам’яному долі печери й приставив дуло пістолета до скроні. «Madre de Dios3, – промовив він, – прийми душу грішного Рамона Ґальєґоса».
І покинув нас – Вільяма Шоу, Джорджа Кента і Беррі Дейвіса.
Мені, як ватажкові, належало щось сказати.
– Він був хоробрий чоловік, – озвався я. – Знав, коли і як померти. То ж божевілля – одуріти зі спраги й загинути від індіанських куль. Або дати, щоб з тебе живцем здерли шкіру. Це бридня. Краще ходімо за Рамоном Ґальєгосом.
– Слушно, – згодився Вільям Шоу.
– Слушно, – згодився Джордж Кент.
Я випростав тіло Рамона Ґальєґоса, склав йому руки на грудях й накрив лице носовичком.
– Хотів би й я так виглядати... – озвався Вільям Шоу. – На короткий час.
І Джордж Кент сказав, що він такої самої думки.
– Так і буде, – запевнив я їх. – Червоні дияволи чекатимуть десь тиждень. Вільяме Шоу і Джордже Кенте, підійдіть-но сюди і станьте на коліна.
Послухалися. Я став перед ними.
– Всемогутній Боже, Отче наш, – сказав я.
– Всемогутній Боже, Отче наш, – повторив Вільям Шоу.
– Всемогутній Боже, Отче наш, – повторив Джордж Кент.
– Відпусти нам гріхи наші, – сказав я.
– Відпусти нам гріхи наші, – повторили вони.
– І прийми наші душі.
– І прийми наші душі.
– Амінь!
– Амінь!
Я вклав їх поруч Рамона Ґальєґоса і накрив їм обличчя...
...По той бік табірного багаття зненацька вчинилося сум’яття. Один із нашого гурту вихопив пістолет і зірвався на ноги.
– А ти?! – крикнув він. – Ти схитрував і втік? Ходиш тепер живим? Боягузливий собако, зараз я тебе пошлю туди, куди ти послав своїх друзів! І хай мене за це повісять!
Однак наш верховода метнувся, наче пантера, до гарячого чоловіка, схопив його за зап’ясток і гукнув:
– Вгамуйся, Семе Янтсі! Вгамуйся!
Ми всі схопилися з місця, всі – крім незнайомця. Нерухомо сидів, очевидно байдужий до всього. Хтось схопив Сема Янтсі за другу руку.
– Начальнику, – сказав я, – тут щось не так. Ось цей чолов’яга або несповна розуму, або вигадник, просто звичайнісінький брехун. Навіщо Семові здалося його вбивати? Хай навіть цей чоловік і належав до гурту з п’яти осіб, та він же не назвав одного з них – мабуть-таки себе.
– Слушно, – відповів ватажок. Відпустив Сема, і той сів на місце. – Це таки... дивно. Багато років тому біля входу до печери знайшли трупи чотирьох білих людей, оскальпованих і страхітливо знівечених. Там-таки їх і поховали. Я сам бачив ці могили, завтра всі ми їх побачимо.
Незнайомець звівся. Був дуже високий у світлі пригаслого вогнища. Слухаючи оповідь, затамувавши дух, ми геть забули підкинути хоч яку галузку, щоб горіло.
– Нас було четверо, – мовив він. – Рамон Ґальєґос, Вільям Шоу, Джордж Кент і Беррі Дейвіс.
Укотре перелічивши імена мертвяків, він ступив у пітьму. Більше ми його не побачили.
І цієї ж миті один із наших, що стояв на варті, підбіг до нас, збуджений, з рушницею в руках.
– Начальнику! – випалив він. – Трохи віддалік звідси стояли три чоловіки. Цілих півгодини стояли. – Вартовий кивнув у бік, куди пішов незнайомець. – Я виразно бачив їх, адже ж світить місяць. Тримаючи цих беззбройних людей на мушці, я подумав, що не мені, а таки їм годилося б піти назустріч. Однак не пішли. До бісової матері! Допекли ж вони мені!
– Вернися на свій пост, – звелів ватажок, – і стій там. Як тільки їх побачиш, мерщій сюди. А ви, решта, кладіться-но спати, бо інакше кину сяких-таких неслухів просто на жар.
Бурмочучи під ніс лайку, вартовий послухався. І зостався на чатах.
Коли ми почали вкладатися, невгамовний Янтсі не втримався:
– Вибачай, начальнику. Ким ти їх, до біса вважаєш? Отих трьох.
– Рамоном Ґальєґосом, Вільямом Шоу і Джорджем Кентом.
– А Беррі Дейвіс? Я б його таки застрілив. Бігме.
– Це зайве, хлопче. Небіжчика не вб’єш. Він і без того мертвий. Спи.
⥈
Гіпнотизер
Приятелі, які знають про мої забави з гіпнозом, читанням думок та іншими дивами, не раз запитують, чи добре я тямлю природу цих речей. На такі запитання я завжди відповідаю, що не тямлю й навіть не хочу цього. Я не дослідник, що припадає вухом до замкової шпарини у дверях майстерні Природи й, одержимий нікчемною цікавістю, пробує вивідати секрети її ремесла. Цікавлюся наукою мало – так само, як і вона мною.