Безперечно, ці явища доволі прості, й нам цілком під силу пізнати їх. Для цього треба знайти ключ до пізнання. Однак я волію не шукати. Завжди дуже романтично налаштований, набагато більш радію з таємниці, ніж із її розгадки. Коли я був маленьким, усі помічали, що мої великі блакитні очі дивляться радше в самого себе, ніж на зовнішній світ, – така була їх мрійлива краса. Часто, коли я задумувався про щось своє, їх погляд був байдужий до всього, що діється навколо. Смію гадати, що цією особливістю очі нагадували душу за ними, повсякчас заглиблену в споглядання якоїсь створеної в уяві картини чи поняття, а не в розважання над законами природи й матеріальною оболонкою речей. Чому про оце все я веду тут мову, – здавалося б, егоїстично й недоречно? Та щоб пояснити, чому так мало проллю світла на речі, які привертають мою увагу й дуже цікаві багатьом людям. Володіючи моїми можливостями й здібностями, хтось інший, звичайно ж, міг би розтлумачити й пояснити чимало з того, що я викладаю як звичайну оповідь.
Уперше про свій незвичайний дар я дізнався ще чотирнадцятилітнім, у школі. Забувши одного дня взяти з собою полуденок, я заздро дивився на дівчинку, що саме налаштувалася попоїсти. Підвівши голову, вона стрілася зі мною поглядом і вже не змогла відвести очей. Трохи повагавшись, рішуче підійшла до мене, мовчки віддала кошичок із спокусливим вмістом і пішла собі кудись. Невимовно втішений, я вгамував голод – спожив усе, що там було. Відтоді вже не завдавав собі мороки приносити з дому перекуску, ця дівчинка стала моєю постачальницею. Не раз, задовольняючи свої природні потреби – поглинаючи її скромні припаси, я поєднував приємне й корисне: примушував дівчинку зоставатися при мені й буцімто ділився з нею харчами, які зрештою поїдав сам – до останньої крихти. Щоразу моя добродійниця була переконана, що сама з’їла все, а по обіді жалісно нарікала на голод. Дивувала вчителів, потішала учнів, дістала прізвисько Ненажера й лила мені мед на душу.
Одним-одне псувало такий приємний мені стан речей – потреба критися. Скажімо, передавати полуденок доводилося в ліску, якнайдалі від гамірливого натовпу. Шаріюся, згадуючи про розмаїті негідні викрути, до яких я мусив вдаватися, коли цього вимагало становище. А що я був (і є) щирий та відкритий, то вони мені дедалі більше обридали. Якби не мої батьки, що й не гадали відмовитися від очевидних матеріальних переваг нового режиму, то я б охоче повернувся до старого. План, який я розробив, щоб кінець кінцем позбутися наслідків моєї діяльності, свого часу викликав великий розголос. Частину плану, що стосувалася смерті цієї дівчинки, суворо засудили, але про це навряд чи варто детально розповідати.
Кілька років по тому я мав небагато можливостей практикувати гіпноз. За спроби застосувати своє вміння рідко була інша винагорода, ніж харчування лише хлібом і водою. Деколи – нічого кращого, ніж кара нагайкою. Допіру коли настав час полишити цю сцену невеликих розчарувань, випала нагода звершити справді знамениту річ.
Начальник тюрми покликав мене до себе в кабінет. Дав цивільну одежу, трохи грошей і виголосив довжелезне напучення. Мушу зізнатися, воно було значно кращої якості, ніж вбрання. Виходячи через браму у світ свободи, я раптово обернувся й похмуро втупився начальникові в очі. Вмить зневолив його.
– Ти страус, – сказав я.
Під час посмертного розтину виявилося, що в шлунку було безліч нестравних речей, переважно дерев’яних і металевих. У стравоході застряла і, як вважали слідчі, спричинила смерть дверна ручка.
Вдачею я був добрий, повен любові син, та коли вийшов у широкий світ, від якого так довго був відгороджений, не міг не подумати, що всі мої злигодні та нещастя попливли рікою через скупердяйство батьків. Ті заощаджували на моїх шкільних полуденках і, мабуть, досі не змінилися.
При дорозі між Саккоташ-Гіллом і Саут-Асфіксією є невелике поле. Колись там стояла халупа Піта Ґілстрепа. Цей джентльмен грабував і вбивав подорожніх, з чого й жив. Ґілстреп умер, люди почали подорожувати іншою дорогою – все це сталося майже водночас, тож ніхто не міг сказати, що було причиною, а що – наслідком. Так чи сяк, а поле тепер стояло пусткою, халупа давно згоріла. І ось, ідучи до Саут-Асфіксії – дому мого дитинства, я перестрів своїх батьків, що прямували до Саккоташ-Гілла. Прив’язавши коней, обідали під дубом, серед поля. Угледівши наїдки, я поринув у болючі спогади про шкільні часи. У моїм серці пробудився досі приспаний лев. Підійшовши до цієї пари винуватців, які одразу впізнали мене, я дозволив собі натякнути, що радо скористався їхньою гостинностю.