Відтворюючи в пам’яті все, що діялося, поки не сталася біда, Сірінґ пригадав, що звів курок, тож тепер через один-єдиний дотик рушниця може розрядитися. Занепокоївся, та наразі ще не злякався, цей сміливець, що був призвичаєний дивитися на рушниці, та й на гармати теж, з такого кута зору. Аж тут спав йому на гадку один кумедний випадок, що стався під час штурму Місіонерського-хребта3. Тоді, добираючись до одної з амбразур, звідки ворог раз у раз стріляв із великої гармати картеччю по обложниках, Джеромові на якийсь час здалося, що гармату відкотили. В отворі він не бачив нічого, крім бронзового кільця. Що то було насправді, збагнув якраз вчасно й встиг відскочити, перш ніж воно випалило важким ладунком по юрмі. Стояти проти дула, проти налитих ненавистю очей за ним – до такого солдатові не звикати. На те він і солдат. Але тепер стурбований розвідник відвів погляд.
Знічев’я трохи помацавши правою рукою, він спробував вивільнити ліву. Марно. Потім надаремно силкувався поворухнути головою. Дуже дратувала ця нерухомість ще й тим, що годі було вгадати її причину. За якийсь час Джером спробував видобути ноги з-під мотлоху, напружуючи міцні м’язи, та тут йому сяйнуло: якщо ворухнути цей мотлох, то рушниця може розрядитися. Дивовижно, як тільки втримався в ній набій після всього, що сталося. Втім, на пам’яті були подібні випадки. Згадалося, як одного разу Сірінґ, оскаженівши, розчерепив кольбою голову ворожому солдатові. Лише опісля спостеріг, що зброя, якою він так хвацько вимахував, ухопивши за цівку, була заряджена й зі зведеним курком. Звісно, якби жертва знала це, то довше чинила б опір.
Джером завжди підсміхався, споминаючи цей промах часів своєї зеленої солдатчини, та тепер йому було не до сміху. Ще раз зиркнув на дуло. На мить здалося, що воно рухається – наближається.
Знову кинув оком у далину. Увагу привернули вершки дерев ген там, за полем. Він і не помічав раніше, яке легке, наче пух, верховіття, яке темно-голубе небо, навіть поміж гілками, що своєю зеленню трохи відсвітлюють блакить, а понад головою – мало не чорне. «Під обід уже буде прикра спека, – майнула думка. – Цікаво, в якому напрямку я дивлюся».
Судячи з тіней, лице повернуте на північ. Принаймні сонце не разитиме очей, а північ... там же дружина й діти.
– Ет! – гукнув Джером. – До чого тут вони?
«Раз я не можу звідси вибратися, – подумав він, заплющивши очі, – то хоч посплю. Заколотники відступили, й цілком певно, що декотрі наші хлопці вештаються тут і грабують. Ось вони мене й знайдуть».
Однак не спалося. Мало-помалу заболіло в лобі – тупо, мулько, спершу ледь помітно, а тоді дедалі дошкульніше. Якщо розплющити очі – біль вгамовується, заплющити – повертається. «Хай тобі біс!» – лайнувся Джером і знову задивився в небо. Прислухався до пташиного співу – дивовижних металевих ноток жайворонка, що нагадували дзенькіт тремтливих клинків, і занурився у приємні спогади про дитинство. Знову бавився з братиком і сестричкою, гасав полями й галасував, полохаючи жайворонків, що насиджували яйця. Знову входив у темний ліс за полем і несміло простував ледь помітною стежиною до Привидової скелі. Із тремтливим серцем спинявся біля Мертвякової печери, прагнучи розгадати її страхітливу таємницю. А тепер уперше спостеріг, що вхід до заклятої печери обрамлений металевим кільцем. Куди й ділися спогади – Джером прикипів поглядом до дула. Зараз воно здавалося неймовірно далеким і ще зловіснішим. Крикнув і, вражений тим, що почулося в його голосі, – ноткою страху, – збрехав самому собі, щоб виправдатись: «Якщо не волатиму на допомогу, то так і пролежу тут, до скону».
Він уже й не намагався ухилитися від втупленого в лице погрозливого чорного вічка. На мить відводив очі вбік, виглядаючи допомоги, хоча й землі не було видно з-поза руїни, і, покірний нездоланним чарам, знову переводив погляд, на рушницю. Стуляв з утоми повіки – тут же різкий біль у лобі, лиховісна провість від кулі, примушував розклепити їх.
Надто великий тягар тиснув на нерви й мозок, і природа час від часу давала їм полегшу – непритомність. Вкотре вже очунявши, Сірінґ відчув дошкульний біль у правій руці. Кілька разів стиснув пальці, потер ними долоню – і відчув, що вони вологі й слизькі. Не бачив кисті, та знав, що вона у крові. У без-пам’яті натовк руку об зазублені уламки й поранив її скабками.
Джером постановив прийняти свою долю мужньо. Звичайний, простий собі солдат, не побожний, не мислитель, він не міг стріти смерть як герой, з мудрими й крилатими останніми словами, хай навіть і знайшовся б слухач. Зате міг загинути як справжній чоловік. Так і зробить. Якби ж то знаття, коли сподіватися пострілу!