Адріан не відповів, лише кивнув. Штабний офіцер пішов собі. За якусь хвилину сержанти тихо віддали наказ рядовим. Ті вибралися з окопів, розгорнули колону й рушили. Йшли, зціпивши зуби, їхні серця калатали.
Солдати простували полем до гори. Минаючи з обох боків зруйновану повітку, нічого не зауважили. Лейтенант, що йшов трохи позаду своїх підлеглих, кинув на неї цікавим оком і вгледів мертве тіло, привалене дошками й балками. Так засипане пилюкою, що мундир виглядав сірим, як у конфедератів. Жовтувато-біле лице, запалі щоки й скроні, випнуті гострі вилиці, лоб, що здавався неприродно вузьким. Під злегка задертою губою видніли судомно зціплені білі зуби. Важке вологе волосся. Обличчя мокре, як і зарошена трава навкруги. Не помітивши рушниці, лейтенант вирішив, що цю людину на смерть придушило балкою.
– Загинув десь тиждень тому, – коротко й різко сказав Адріан Сірінґ. Рушив і мимохіть дістав годинника, немов хотів перевірити своє припущення. Була шоста година сорок хвилин.
⥈
Убитий під Ресакою
Найкращим вояком у нашому штабі був лейтенант Герман Брейл, один із двох ад’ютантів. Уже й не скажу, звідки наш генерал узяв його. Здається, з якогось огайського полку. Ніхто з нас раніше не знав Германа. Дивно, якби хтось таки знав, бо серед нас не було бодай двох вихідців із того самого штату чи навіть із сусідніх штатів. Генерал, мабуть, вважав кожну посаду у своєму штабі відзнакою, якою належить нагороджувати розсудливо. Аби часом не викликати регіональних заздрощів і не піддати небезпеці цілісність країни в жодному зі штатів, які наразі становили цілість. Наш командир і не гадав призначати на штабні посади підкомандних йому офіцерів. Щось там крутив у верховній ставці і добирав кандидатури в інших військових підрозділах. За таких обставин служба мала бути справді чимось надзвичайним, щоб про військовика могли почути його родичі та друзі дитинства. Хай там як, а все-таки «звучні труби слави4» захрипали від вихваляння.
Лейтенант Брейл мав зріст понад шість футів. Статурний, світловолосий, з блакитно-сірими очима. Зазвичай наділених такою зовнішністю люди вважають великими сміливцями. Зодягнений у повний парадний однострій, особливо в бою, коли більшість офіцерів воліє менш яскраву уніформу, він був дуже показний, одразу впадав в око. Мав манери джентльмена, розум науковця і серце лева. Було йому близько тридцяти років.
Невдовзі ми всі полюбили Брейла так, як досі чудувалися з нього. У битві біля Стоунз-Рівер – першій після того, як лейтенанта перевели до нас, – ми спостерегли, що він має дуже негарну, як на воїна, рису: хизується своєю хоробрістю. Упродовж усієї жахливої січі, коли хистка, зрадлива перемога переходила з рук в руки, коли наші підрозділи билися то на розлогих бавовникових полях, то в густих кедрових заростях, то за невисоким залізничним насипом, він навіть і гадки не мав ховатися від кулі. Ховався хіба що за суворим наказом генерала, а той мав купу інших справ, крім турботи про життя штабних офіцерів чи рядових солдатів.
У всіх пізніших баталіях Брейл поводився так само. Сидів на своєму огирі, неначе кінна статуя, відкритий пальбі, під зливою куль та шрапнелі. Так, обов’язок велів виконувати наказ, але й дозволяв перегодити до пори, коли, не наражаючись на лихо та набуваючи репутацію людини із здоровим глуздом, лейтенант міг би діяти в безпеці, яка можлива під час короткого затишшя між стріляниною.
Та й тоді, коли – з пошани до своїх піших командирів, а чи просто однополчан – Брейл був не на коні, нічого не змінювалося. Стояв, немов скеля, на відкритій місцині, коли офіцери та солдати ховалися від вогню. В той час як старші за віком і званням, безсумнівно сміливі люди десь за гребенем гори лояльно берегли своє безконечно дороге вітчизні життя, цей молодик по-пустому вистоював на гребені, підставивши груди під рясний обстріл.
У битвах на відкритому просторі часто буває, що ворожі війська годинами стоять дуже близько – каменем докинути – одне супроти одного. Тоді бійці туляться до землі, як до коханої дівчини. Так само розпластуються на належному їм місці й бойові офіцери, а штабні, коли їхні коні вбиті або відіслані в тил, плазують під пекельним покривалом свистючого олива й ревучого заліза, навіть не помишляючи про якусь там гідність.
Так, тоді штабному офіцерові бригади непереливки. Життя під загрозою, єство шарпають мінливі почування. Із порівняно безпечної позиції, вціліти на якій цивільна людина вважала б дивом, штабника пошлють передати наказ командирові розпростертих на землі солдатів фронтового підрозділу – особі наразі непримітній. Нелегко її знайти, шукаючи поміж заклопотаних людей, яким зовсім не до тебе, та ще й у такому гаморі, що і питання, і відповіді доводиться показувати на мигах. Тоді втягуєш голову в плечі, згинаєшся у три погибелі й перебігаєш з місця на місце так хутко, як тільки можеш, ставши предметом жвавого зацікавлення кількох тисяч завзятих снайперів. А повертаючись звідти... а втім, не кожному вдасться повернутися...