Брейл поводився геть інакше. Довіривши коня – він любив і беріг свого рисака – ординарцеві, спокійно рушав пішки на смертельно небезпечне завдання. Йшов випростаний, анітрішки не згинаючись. Його статурна постать у мундирі приваблювала, дивовижно манила очі. Ми дивилися на нього, затамувавши дух, похоловши. Якось, було, один із наших, страшенний заїка, так розхвилювався, що крикнув мені:
– З-з-заклад-д-даюся на д-два д-д-долари, що його з-з-застрелять! Н-н-не д-добереться д-д-до ок-к-копу!
Я не прийняв цього брутального закладу. Був певен, що застрелять.
Віддам належне пам’яті цього сміливця. У його ризикових вилазках ніколи не було показної бравади, після них він ніколи не вихвалявся. А коли хтось із нас наважувався його напучувати, Брейл мило всміхався й віджартовувався у такий спосіб, що ніяк було вести мову далі. Одного разу він сказав:
– Капітане, якщо колись я й пошкодую, що не слухався ваших настанов і напучень, то, сподіваюся, тоді мою останню годину скрасять звуки вашого любого голосу. Шепнете мені на вухо благословенне: «А чи не казав я тобі?»
Ми посміялися з капітана – не знати чому, і цього самого дня по обіді його посікли на решето із засади. Брейл спинився, старанно вклав мерця, випростав йому ноги й склав руки на грудях. Посеред дороги, під зливою куль і картечі! Безперечно, дуже легко засуджувати таку поведінку, але її не можна не поважати. І Брейла шанували за нерозважність, що межувала з героїзмом. Зичили йому здорового глузду, та марно. Своє знав. Кілька разів зазнавав поранень. Одужавши, повертався, живий і здоровий, на службу.
Звичайно, рано чи пізно мав настати кінець. Хто нехтує закон імовірності, той накликає на себе невразливого ворога. Це сталося біля Ресаки, у штаті Джорджія, під час походу, що увінчався взяттям Атланти5. Перед нашою бригадою, у чистому полі, вздовж гребеня пологих пагорбів пролягала лінія ворожих шанців. З усіх країв цього поля, з узлісся було близько до ворога. Ми й сподіватися не могли зайняти цей відкритий простір раніше, ніж уночі, коли в пітьмі можна окопатися. Ми розташувалися півколом у лісі, за чверть милі від лінії оборони.
– Лейтенанте, передайте полковникові Ворду, щоб підійшов до позицій супротивника якнайближче, скільки змога, й не марнував боєприпасів на непотрібну стрілянину. Коня можете залишити тут.
Коли генерал віддав цей наказ, ми були на лівому фланзі. Полковник Ворд — на правому. Вказівка залишити коня безсумнівно означала, що Брейлові належить добиратися кружною дорогою, через ліс. Утім, зайво було вказувати. Піти навпростець — це цілком певно означало не доправити повідомлення. Ніхто й не зогледівся, як Брейл пустився верхи через поле, й одразу ж залунали ворожі постріли.
– Спиніть цього йолопа! – крикнув генерал.
Рядовий з охорони, честолюбний і нерозсудливий, кинувся сповняти наказ, і за яких десять ярдів він та його кінь знайшли смерть на полі слави.
Уже не чуючи команди повернутися, Брейл галопував уздовж окопів, за двісті ярдів від них. Не людина – картина! Його форменого картуза збила куля, довге світле волосся злітало й опадало в такт чвалу коня. Сидів у сідлі випростаний, недбало тримаючи повід лівою рукою й вільно погойдуючи правою. Досить було глянути на шляхетний профіль, коли вершник на скаку час від часу повертав голову, і було зрозуміло: до всього, що тільки є навкруги, ця людина ставиться спокійно й природно.
Драматичне видовище, але аж ніяк не театральне. Брейла безперервно й невлучно обстрілювали з рушниць. І наші хлопці рушили з лісу на виручку. Не дбаючи про себе, не зважаючи на зверхників, зривалися на ноги, вибігали в поле й поливали вогнем блискотливу висоту. Звідти на нічим не захищених солдатів сипався смертоносний град куль. До бою стала артилерія з обох боків. Вторувала реву людей і торохтінню пострілів глухими глибокими вибухами, стрясала землю, розтинала повітря пронизливим виском картечі. Артилерія супротивника трощила дерева на узліссі, оббризкувала їх кров’ю, а наша забруднювала чистий дим від його зброї хмарами пилу, що здіймався перед шанцями.
Якийсь час я спостерігав загальну картину битви, а тоді, глянувши у просвіт між двома хмарами диму й пороху, побачив Брейла – призвідця цієї січі. Його на всі заставки кляли вояки – і наші, і їхні. Непорушно стояв він під обстрілом, повернувшись лицем до ворожих лав. Біля нього лежав кінь. Я знав, чому лейтенант зупинився.