– Таким чином, – повів далі штабний офіцер, – генерал познайомився з Култеровою родиною. Не знаю, як там воно було, але сталося щось прикре. Здається, через господиню оселі – запеклу сецесіоністку, як і всі домочадці, крім самого Култера. Зрештою, вона чудова дружина й справжня леді. Одне слово, надійшла скарга до штабу головнокомандувача – і генерала перевели в нашу дивізію. Дивно, що Култерову батарею згодом зарахували до складу тої ж таки дивізії.
Полковник звівся з кам’яної брили, на якій вони сиділи удвох. Його очі спалахнули праведним гнівом.
– Послухайте-но, Моррісоне, – сказав він, дивлячись у вічі любителеві пліток. — Звідки ви дізналися цю історію? Від когось порядного чи від брехуна?
– Я б не хотів вплутувати того, хто мені її розповів, якщо на те нема особливої потреби, – злегка почервонів начальник штабу. – Зате можу заприсягтися головою, що загалом це правда.
Полковник обернувся до невеликого гурту офіцерів віддалік.
– Лейтенанте Вільямзе! – гукнув він.
Один із офіцерів відділився від гурту, підійшов до полковника й, відкозирявши, сказав:
– Пробачте, сер. Я гадав, що вам уже доповіли. Вільямз загинув біля гармати. Що накажете?
Саме лейтенанту Вільямзові випала честь передати командирові батареї полковникове поздоровлення з влучним вогнем.
– Підіть, – відповів полковник, – і розпорядіться, щоб цю гармату негайно відвели звідти. Ні... Я сам піду.
Він стрімголов кинувся вниз крутояром, до впадини, перестрибуючи через валуни й продираючись крізь зарості. Навздогін безладно рушили його підлеглі. Біля підніжжя гори вони сіли на коней і жвавим клусом поскакали до дороги. Там повернули до впадини. Перед очима відкрилося жахливе видовище.
Заглибина завширшки якраз на одну вогневу точку була захаращена уламками принаймні чотирьох гармат. Помітна для інших тиша запала тільки тоді, коли розтрощили останню з них. Уже бракувало солдатів, щоб швидко замінити її новою. Металеві уламки громадилися обабіч дороги. Людям вдалося розчистити коридор посередині, крізь який тепер гатила п’ята гармата. Людям? Та вже скоріше демонам із пекла! Усі без картузів, усі оголені до пояса. Спітніла шкіра, почорніла від пороху, вкрита кривавими плямами. Рвучко й нестямно, як одержимі, вояки забивають заряд, орудують банником і витяжним шнуром. Щоразу після віддачі впираються в колеса розпухлими плечима та закривавленими руками й штовхають важезну гармату на місце. Тут ніхто не командує. У цьому жахливому гармидері гарматних залпів, розривів снарядів, свисту металевих осколків і дерев’яних трісок не чутно людського голосу. Офіцерів, якщо вони тут є, не відрізниш від солдатів. Усі працюють разом на совість, воюють до загину. Прочистивши гармату, заряджають її, наводять на ціль і стріляють.
Полковник раптом спостеріг досі небувале в його воєнній практиці – неприродне й моторошне: з жерла гармати текла кров! Тимчасово забракло води, тому канонір умочав губку в баюрці крові, що натекла з рани його товариша. Усі працювали злагоджено, не заважали один одному. Кожен знав, що йому робити. Коли падав один із бійців, тоді наче з-під землі з’являвся інший і ставав на його місце, щоб згодом упасти самому.
Упереміш із рештками гармат лежали останки людей – місиво з плоті та заліза. Гірською дорогою просувалася жахлива процесія – повзли рачки, сунули поранені, які ще могли рухатися. Пожалівши побитих людей, полковник послав свою кавалькаду в обхід дороги, а сам мусив їхати по тілах очевидних мерців, щоб не добивати копитами півмертвих. Спокійно пробираючись у глиб цього пекла, він проїхав повз гармату й у півтемряві після останнього пострілу поплескав по щоці каноніра, який тримав банника. І тим самим звалив його з ніг. Вояк упав, вважаючи себе вбитим. На його місце з диму вискочив чи то чоловік, чи то демон. Різко спинившись, він кинув на вершника нелюдський погляд. Поміж чорних губ виблискували білі зуби, під закривавленим лобом палали жаринами люто витріщені очі.
Полковник владним жестом звелів йому відступити назад. Демон уклонився на знак покори. То був капітан Култер.
Водночас із полковниковим жестом, що припинив канонаду, на всьому полі битви запала тиша. Обірвалася вервечка ворожих снарядів, що влітали у смертельну впадину. Армія південців відступила вже кілька годин тому. Командир ар’єргарду, що дуже довго втримував свою позицію й ризикував, сподіваючись втихомирити північан, цієї дивної вирішальної миті сам втихомирився.