У цьому доволі спокійному місці віддавна не ходжена лісова дорога розходилася двома звивистими відгалуженнями, які губилися в тьмяному місячному посвіті. На кожному з них, за кілька кроків позаду передової лінії, стали на варту сержанти. Обов’язок дозорців полягає не в тому, щоб чинити збройний опір, тож у разі несподіваної атаки ворога їм належить відступити цими двома відгалуженнями й зійтися на розвилку, де весь підрозділ можна зібрати докупи й вишикувати. Ось таким скромним способом молодик показав дрібку своєї стратегічної здібності. Якби Наполеон повівся так само завбачливо під Ватерлоо, то переміг би в цій битві і його скинули б дещо пізніше.
Молодший лейтенант Брейнерд Байрінґ був хоробрий і тямущий офіцер, дарма що юний і не дуже досвідчений у ремеслі вбивати співвітчизників. На самому початку війни він записався рядовим до армії північан і, нічого не тямлячи у військовій справі, тільки завдяки освіті та гарним манерам став першим сержантом роти. Йому поталанило позбутися ротного капітана – допомогла конфедератська куля, й відтак дістати офіцерський чин. У кількох боях – під Філіппі1 й Ґринбраєром2, біля гори Рич-Маунтин3 і форту Коррикс-Форд4 – Байрінґ спромігся на хоробрість якраз до міри, щоб не привертати до себе надто пильної уваги старших офіцерів.
Уподобавши азарт битви, він, проте, не міг бачити полеглих – їхніх глиняних облич, згаслих очей і задубілих тіл, неприродно всохлих чи роздутих. Почував до трупів незбагненну неприязнь – щось понад звичайну фізичну та духовну огиду, властиву нам усім. Безперечно, це пояснювало його надмірною вразливістю. Усі ці бридкі жахіття вражали тонке чуття краси. Хай там яка була причина, та молодик, кинувши оком на мертве тіло, мимохіть проймався обридженням із дрібкою образи та злості. Зовсім не сприймав того, що інші люди мають за велич смерті й відповідно шанують. Він міг тільки ненавидіти смерть – не мальовничу, не зворушливу й не урочисту штуку, а гидотну в усіх її виявах і значеннях. Байрінґ був насправді відважніший, ніж гадали товариші на службі. Ніхто з них навіть не здогадувався, що він панічно боїться цієї штуки, яку завжди ладен накликати на себе.
Розставивши рядових і давши вказівки сержантам, лейтенант повернувся на свій пост, сів на колоду й став вартувати – пильно, всіма чуттями. Щоб було зручніше сидіти, він попустив портупею, вийняв із кобури важкого револьвера й поклав на колоду поруч себе. Почувався він справді дуже вигідно, хоча навряд чи думав про те: надто вже сторожко ловив вухом кожний звук, що міг означати небезпеку, – вигук, постріл чи кроки сержанта, що йде повідомити про щось важливе. З високості, з безкрайого розлитого океану місячного сяйва, струменіли тонкі потічки, розбивались об гущу гілля, сочилися на землю й збирались у світляні калюжки поміж лавровими заростями. Але це скупе світло тільки відтінювало чорноту довкілля, яке Байрінґова уява населяла надприродними істотами – грізними, химерними й потворними.
Людині, яка хоч раз спізнала зловісну змову темряви, тиші й безлюддя в нічній глушині пралісу, зайво пояснювати, що в цьому світі звичайні, буденні речі стають геть іншими. Дерева туляться одне до одного, неначе пройняті страхом. Навіть тиша зовсім не така, яка буває вдень. Вона повниться майже нечутним моторошним шепотом – привидом віддавна мертвих звуків. Живі тут теж лунають, таких не почуєш в інший час, а тим паче – в іншому місці. Озиваються дивовижним співом нічні птахи. Верещать дрібні тваринки, уві сні чи наяву зіткнувшись із хижаками, що підкралися тихцем. Зашаруділо опале листя – чи то плигнув деревний щур, чи то м’яко ступила пантера. Чому хруснула гілка? Чому сполохано й боязко зацвірчала в кущах зграйка пташок? Безіменні звуки, безтілесні форми, невидимі переміщення, незримі рухи... Ох, діти сонячного світла та газових ліхтарів, як мало ви знаєте про навколишній світ!
Хоча неподалік Байрінґа стояли на варті озброєні й пильні товариші, він почувався самотнім як палець. Пройнявшись урочистим, таємничим духом глупої ночі й дрімучого лісу, лейтенант втратив зв’язок із усім видимим та чутним. У безмежному бору немає ні людей, ні їхніх осель. Всесвіт став первозданною загадкою безформної, нескінченної пітьми, а Байрінґ – одиноким онімілим розгадувачем цієї предвічної таїни. Поринувши в такі думки, навіяні настроєм, він не завважував плину часу. А з цим плином нечасті плями світла поміж деревами перемістилися, змінили обриси та розміри. Лейтенантове око впало на одну з них, біля самої дороги, і помітило щось дивне. Ця річ лежала поруч, перед самими очима, й він міг би заприсягтися, що раніше її тут не було. У ній, хоч і почасти прихованій мороком, угадувалася постать людини. Байрінґ різко підтяг портупею і схопив пістолета – знову опинився у світі війни, знову став професійним убивцею.