Постать не рухалася. Звівшись, із пістолетом напоготові, лейтенант підійшов до неї. Людина лежала горілиць, до пояса занурена у пітьмі. Байрінґ напружив зір, придивився до обличчя й побачив, що це мрець. Від огиди та нудоти молодий офіцер здригнувся й відсахнувся. Знову сівши на колоду, він чиркнув сірником і закурив сигару – геть забув про обачливість. У раптовій чорноті, яка настала після короткочасного спалаху, зразу полегшало: не видно цієї бридоти. А проте Байрінґ вдивлявся туди, де лежав небіжчик, і той вимальовувався дедалі виразніше. Здавалося, навіть трохи наблизився.
– Хай його чорти вхоплять! – промимрив лейтенант. – Чого йому треба?
Мертве тіло, очевидно, потребувало тільки душі.
Відвівши очі, молодик замугикав собі під ніс, але враз обірвав мелодійку на половині такту й глянув на тіло. Його дратував цей труп, хоча спокійнішого сусіда, ніж він, годі й уявити. А тут іще звідки не взялося якесь невиразне, досі не спізнане почуття. Не страх – скоріш усвідомлення чогось надприродного, в яке ніколи не вірилося.
– Це в мені озивається успадковане почуття, – заспокоював сам себе Байрінґ. – Гадаю, минуть тисячі, а то й десятки тисяч років, перш ніж людство переросте цей спадок. Коли й де він виник? Мабуть, у сиву давнину – на рівнинах Середньої Азії, званих колискою людського роду. Те, що ми вважаємо забобоном, наші предки-варвари мали за обґрунтоване переконання. Еге ж, на підставі якихось невідомих нам фактів вони вірили, що мрець – це лиха істота, наділена неймовірно великою силою чинити зло, причому свідомо й цілеспрямовано. Ймовірно, такий забобон був однією з головних засад їхньої похмурої релігії й тодішні шамани настійливо проповідували його, як ото нинішні священики проповідують безсмертя душі. Мірою того, як арійці помалу просувалися через кавказькі хребти й розселялися в Європі, нові умови життя неминуче викликали появу нових вірувань. Давнє повір’я про ворожість мерців занепадало, згодом зникло навіть із переказів, а однак залишило по собі страх перед померлими. Він передається з покоління в покоління і став частиною нас самих, увійшов у плоть і кров.
Снуючи цю думку, лейтенант вже й забув, звідки вона взялася. А тоді несамохіть кинув оком на труп, від якого зовсім відступила темрява. Стало видно загострений профіль, задерте підборіддя й усе обличчя, примарно бліде в місячному світлі. Сірий однострій рядового конфедерата розхристаний. Поли розстебнутих мундира та жилета відкинуто. Під білою сорочкою запався живіт, різко позначилися долішні ребра й неприродно випнулися груди. Руки розкинуті, ліва нога підібрана під тіло так, що далі нікуди. Вся поза видавалася навмисно прибраною, щоб справити якнайразючіше враження.
– Тьху! – вигукнув Байрінґ. – Це, мабуть, був лицедій!.. Атож, він знає, як зіграти роль мерця.
Рішуче перевівши очі з мертвяка на лісову дорогу, лейтенант знову пустився мудрувати:
– Цілком ймовірно, що похорон не належав до звичаю наших середньоазійських предків. Якщо так, тоді можна витлумачити їхній страх перед небіжчиками. Ті й справді несуть у собі загрозу та зло, бо ж поширюють пошесть. Тому батьки навчали дітей оминати місця, де лежать мерці, й утікати світ за очі, якщо ненароком наткнуться на неживе тіло... Мабуть, і мені було б не зайве якнайдалі відійти від цього чолов’яги.
Байрінґ уже був звівся, але раптом згадав свої слова, сказані рядовим дозорцям та офіцерові, що мав заступити його на варті: будь-коли знайдете мене на цьому розвилку. Йшлося також про справу честі. Покинеш пост – подумають, що ти злякався трупа. Аж ніяк не боягуз, лейтенант не хотів стати предметом насмішок, отож знову всівся, а щоб довести свою сміливість, виклично зиркнув на тіло. Вся права рука вбитого конфедерата, що була далі від колоди, тепер опинилася в затінку.
Ледве помітна кисть лежала, як і раніше, на корінні лаврових заростей. Нічого не змінилось, і це з бозна-якої причини втішило Байрінґа. Він не зразу відірвав погляд від трупа. Те, чого ми не хочемо бачити, дивовижно зачаровує та вабить, деколи й непоборно. Про жінку, яка затуляє долонями очі й водночас підглядає в шпарини між пальцями, можна було б сказати, що з нею не зовсім справедливо обійшовся здоровий глузд.