Відклавши шпагу, хірург підступив до другого тіла – жахливо поколеного та порізаного, але не закривавленого, взявся за ліву стопу трупа й спробував випростати ногу. Тіло зсунулося з місця. Небіжчики воліють, щоб їх не шарпали. Ось і цей запротестував – озвався слабким нудотним душком. Там, де раніше лежав рядовий, по-безглуздому копошилися личинки мух.
Хірург і капітан перезирнулися.
⥈
Прикінчити з милосердя
Бій був довгий і запеклий. Це відчували всі фібри тіла. У повітрі витав запах битви. Усе закінчилося, лишилося тільки забрати поранених і поховати вбитих – «трохи прибрати», як висловився гуморист похоронної команди. Так, прибирати тут було що. Куди тільки сягало око, в лісі поміж потрощених дерев лежали останки людей та коней і сновигали носії. Підбирали й відносили тих небагатьох, що подавали ознаки життя. Більшість поранених загинула під час боротьби за право їм допомогти. За військовим звичаєм, поранені мусять чекати. Щоб якнайкраще заопікуватися ними, треба спершу перемогти в битві. Так, перемога й справді йде на користь тим, які потребують уваги, та багато хто не виживає й не користає з тої уваги.
Поскладані по дванадцять і двадцять, пліч-о-пліч лежали мерці, поки для них копали братські могили. Кого знайшли дуже вже далеко від цього збірного пункту, того ховали там-таки, де лежав. Не дуже завдавали собі клопоту з’ясовувати, хто як звався. Втім, згромаджувати скошене відправляли переважно туди, де самі грабарі перед тим допомагали смерті косити, тож там імена полеглих переможців були відомі й їх записували. Загиблі переможені задовольнялися тим, що їх лише підраховували. Чим-чим, а такою честю їх не обділено; багатьох полічили кілька разів, так що в офіційному рапорті від командира-звитяжця значилося сподіване число. Аж ніяк не справдешнє.
Неподалік місця, де одна з похоронних команд облаштувала свій «бівуак мерців», стояв, спершись на дерево, чоловік в однострої офіцера-федерала. Спочивав усім тілом – від ніг до шиї, ось тільки головою неспокійно крутив. Видно було, що не дають йому передиху тривожні гадки. Мабуть, не знав, куди йти, а довго тут зоставатися не міг, бо вже проміння призахідного сонця червоно сіялося на галявинки й втомлені солдати закінчували свою денну працю. Навряд чи перебув би він ніч на самоті отут, серед мертвяків. Що ж, із десятьох, кого стрінеш після бою, дев’ять питатимуть, як дістатися до такого й такого військового підрозділу. Либонь, цей офіцер заблукав. Перепочине хвилинку та й подасться за котроюсь із команд.
Коли всі грабарі пішли геть, він рушив у глиб лісу, на вечірню заграву, що кинула на його лице кривавий відсвіт. Ішов упевнено; виглядало на те, що тепер він, зорієнтувавшись, уже знає дорогу. Минаючи трупи, не зважав на них. Не прислухався до тихого стогону важко пораненого, до якого так і не дійшли санітари. Доведеться цьому бідоласі пролежати всю ніч просто неба, чекаючи помочі. Але що вдіє офіцер, коли він не лікар і не має води?
Помітивши кілька тіл, що лежали в неглибокій балці, чоловік різко звернув і, прискоривши ходу, попростував до них. Оглядав одне за одним, минав їх і, нарешті, спинився біля того, що лежало зосібна, біля купки деревець. Придивився до нього. Здається, ворухнулося. Схилившись, офіцер торкнувся обличчя людини. Вона закричала.
Офіцера звали Даунінґ Мадвелл. Капітан массачусетського піхотного полку, хоробрий і тямущий воїн, порядний чоловік.
У полку служили два брати Галкроу – Каффал і Крід. Каффал був сержант у Мадвелловій роті. Ось ці двоє – сержант і капітан, вірно дружили. Старались триматися вкупі, наскільки їм це дозволяли засади військової дисципліни, нерівність звань і різниця обов’язків. Ще змалку зростали разом ці двоє. Сердечні прив’язання нелегко розірвати. Каффал Галкроу не мав замилування до військової служби, але йому прикро було навіть подумати про розлуку з другом, тож записався добровольцем у роту, в якій Мадвелл був лейтенантом. Кожного з приятелів підвищили на два звання, однак між найвищим підофіцером і найнижчим офіцером завжди пролягає глибока й широка прірва. Тому й нелегко було підтримувати колишні стосунки.
Майор Крід Галкроу був понурий цинік. Капітан і він недолюблювали один одного. Згодом через різні обставини ця неприязнь переродилась у гостру ворожість. Якби не взаємини з Каффалом, що трохи стримували цих двох патріотів, то ті, безперечно, постаралися б, щоб країна зосталася без послуг чи то майора, чи то капітана.