Цього ранку на початку битви полк стояв на передовій, за милю від головних сил. Вороже військо напало на цей підрозділ і майже оточило його в лісі, та він уперто тримався своїх позицій. Коли настало тимчасове затишшя, майор Галкроу підійшов до капітана Мадвелла. Відкозиряли один одному, й майор сказав:
— Капітане, полковник наказав вам передислокувати вашу роту до краю ось цієї балки й не утримувати її, поки не буде сигналу відступати. Нема потреби попереджувати вас, що такий перехід дуже небезпечний. Якщо хочете, то можете передати командування вашому лейтенантові. Я не був уповноважений запропонувати вам таку заміну. Пропоную таке від самого себе, неофіційно.
На цю смертельну образу Мадвелл холодно відповів:
– Сер, запрошую вас супроводжувати цей перехід. Офіцер верхи на коні – це заманлива мішень. Віддавна вважаю, що ви заслужили на кулю.
Мистецтво гострослів’я розвивали у військових колах уже тоді, 1862 року.
За півгодини рота капітана Мадвелла перейшла на вказане місце, втративши одну третину бійців. Серед них був і сержант Галкроу. Невдовзі полк відступив до лінії фронту й наприкінці битви опинився вже за кілька миль звідси. А тепер капітан стояв біля свого підлеглого й друга.
Сержант Галкроу був смертельно поранений. Однострій понівечений, його наче навмисно пошматували, щоб оголили живіт. На землі поряд тіла лежало кілька відірваних від кітеля ґудзиків і клаптів тканини. Ремінний пояс хтось розірвав і витягнув з-під лежачого. Крові пролилося небагато. Єдине видиме пошкодження – велика рвана рана у животі, набита землею й сухим листям. Назовні випиналася петля тонкої кишки. За все своє життя Мадвелл ніколи не бачив такої рани. Не міг збагнути, чим її було завдано, не міг пояснити, чому пошматовано одежу, розірвано пояс, звідки бруд на шкірі. Ставши навколішки, він почав уважно придивлятися. Звівшись по тому на ноги, повів поглядом навкруги, ніби шукав ворога.
За п’ятдесят ярдів звідси, на вершині невисокого, негусто порослого лісом пагорба капітан зауважив кілька темних туш, що рухалися поміж полеглих солдатів. То було стадо диких свиней. Один кабан стояв до нього задом, випнувши загривок. Сперся передніми ногами на людське тіло й похилив голову так, що її не було видно. Проти червоного світла вечірнього сонця наїжена шерсть здавалася чорною. Мадвелл відвів очі й задивився на те, що колись було його другом.
Чоловік, мордований цим страхітливим скаліченням, досі жив. Час від часу ворушив руками й ногами і стогнав з кожним видихом. Безтямно видивлявся у вічі й кричав, відчувши дотик приятелевої руки. В агонії він порозривав біля себе дерен, судомно стискав у кулаках гілочки, листя й землю. Не міг говорити, й годі було розпізнати, чи відчуває він ще щось, крім болю. На обличчі застиг вираз прохання, очі благали. Чого саме?
Неможливо було хибно витлумачити цей вираз; капітан не раз бачив його в очах тих, чиї губи ще могли висловити благання смерті. Свідомо чи несвідомо цей скорчений останок людської подоби, цей клубок гострого чуття, ця жертва людей і тварини, цей скромний, зовсім не героїчний Прометей молив усіх і все, що було поза ним, лиш одного – благодаті небуття. До землі й неба, до дерев і людини, до всього, що тільки мало форму й зміст, слав цей втілений згусток страждання свою безмовну просьбу.
І справді, чого саме просив? Того, що ми вділяємо навіть істотам, які не мають розуму й не можуть самі попросити, але відмовляємо нещасникам із нашого поріддя, – благословенного звільнення, чину останнього співчуття, добивання з милосердя.
Мадвелл вимовив ім’я свого друга. Даремно повторяв і повторяв, поки став йому клубок у горлі. Сльози застилали очі, текли й скапували на приятелеве мертовно-біле лице. Заплаканий, нічого не бачив, крім розмитих обрисів тіла, що посмикувалося. Стогін погучнішав, його перемежовували дедалі частіші пронизливі зойки. Капітан відвернувся, провів долонею по лобі й рушив з місця. Вгледівши це, свині задерли закривавлені рила й хвилинку підозріло видивлялися на нього, а тоді хрипко зарохкали й кинулися геть. Кінь, якому ядро роздробило передню ногу, звів голову із землі й жалісно заіржав. Мадвелл підступив ближче, вийняв револьвера, вистрілив бідолашній худобині поміж очі й став уважно спостерігати конання – всупереч сподіванню, довге й тяжке. Нарешті кінь завмер. Розслабилися губи, що перед тим оголювали зуби в жахітливому оскалі, гострий чистий профіль набрав спокою й умиротвореності.
За далеким лісистим кряжем догоряла призахідна заграва. Стовбури дерев посіріли, в кронах залягли тіні, наче вмостилися великі темні птахи. Поночіло. Між Мадвеллом і військовим табором простягалися довгі милі повного примар лісу. Капітан стояв біля мертвої тварини, забувши про все на світі. Втупився в землю під ногами, ліва рука вільно звисала, права досі стискала пістолет. Та ось він підвів голову, обернувся до друга, що конав, і прудко підійшов до нього. Приклякнув на одне коліно, звів курок, приставив дуло до Каффалового лоба, відвів очі й натиснув на спусковий гачок. Пострілу не було. Останню кулю він витратив на коня.