Картер сполотнів, затрясся всім тілом, обімлів. Перед очима пішли ходором раптово почорнілі фігури людини та коня – здіймалися, падали, описували дуги на сліпучому небосхилі. Вартовий випустив зброю й помалу ліг долілиць на листя. Хоробрий джентльмен, гартований вояк мало не знепритомнів від напливу емоцій.
Довго це не тривало, за хвилину-другу він звів голову, взявся за рушницю й намацав пальцем спусковий гачок. Розвиднілося в голові, проясніло в серці й очах. Повернувся здоровий глузд і здатність тверезо міркувати. Годі навіть сподіватися взяти цього вершника в полон. Тільки сполохаєш його – кинеться тоді вскач до свого табору, привезе туди згубну вістку. Треба сповнити неминучий обов’язок – застрілити його з цієї гущавини. Без попередження, не давши й хвилини часу на останню молитву, спровадити його на той світ. А може, й не конче... Є ще надія, що цей чоловік нічого не вивідує, а просто милується краєвидом. Тоді можна його пощадити. Повернеться собі туди, звідки приїхав. Коли рушить із місця, буде видно, чи запримітив він щось, чи ні. Він пильно розглядав долину, а це може означати, що...
Повернувши голову, Друз кинув оком вниз, крізь товщу повітря, наче на дно прозорого моря. І побачив на зеленій галявині звивисту вервечку людей і коней. Якийсь дурноверхий командир дозволив своїм підвладним напоїти худобу на відкритому місці, під широким оглядом із дванадцяти вершин!
Картер перевів погляд на верхівця. Дивився крізь приціл, узяв на мушку коня. У вухах лунали, як Божі заповіді, батькові прощальні слова: «Нехай валиться світ, а ти виконуй те, що вважаєш своїм обов’язком». Тепер син дійшов злагоди з собою. Був спокійний, як спляча дитина. Зціпив зуби, не занадто сильно, стримав віддих, цілячись, а тоді задихав помалу й рівномірно. Жоден м’яз не сіпався, жодна жилка. Чуття обов’язку перемогло. Дух сказав тілу: «Мусиш заспокоїтися». Вартовий вистрілив.
III
Чи то шукаючи пригод, чи то з цікавості офіцер-північанин покинув прихований у лісі бівуак і, йдучи, куди ноги ведуть, вийшов на рідколісся, недалеко до підніжжя скелі. Спинився й розважав, чи варто йти далі. За чверть милі перед ним, понад верхів’ям сосон, бовваніла величезна кам’яна стіна. Нависала з такої височини, що моторошно було глянути на її край – різку, зазубрену проти неба лінію. Звівши погляд на цю запаморочливу висоту, офіцер побачив дивовижу: у повітрі скакала людина на коні.
Верхівець сидів випроставшись, по-військовому, впираючись у стремена й міцно тримаючи повіддя, ніби хотів уберегти бойового побратима від падіння. З непокритої голови струменіло вгору довге волосся, погойдувалося, як плюмаж. Руки сховались у хмарі здибленої кінської гриви. Круп держався рівно, неначе кожний удар копит стрічав тверду надійну землю. На шаленому скаку копита били вітер, а за мить кінь викинув ноги вперед, готуючись приземлитися після стрибка. Але це був політ.
Пройнятий трепетним жахом від видіння вершника в небі, майже повіривши в те, що з веління долі має стати літописцем якогось новітнього Апокаліпсису, офіцер не втримався на ногах, заточився і впав. І в той самий час почув, як затріщали гілки й гупнуло щось важке. Цей звук стих без відлуння, і знову залягла тиша.
Тремтячи, офіцер звівся. Заболіла нога, і це привело його до тями. Він побіг шукати цього чоловіка оддалік від урвища і, звичайно, нікого не знайшов. Спостерігаючи видиво, заворожений легкістю і красою цього чудесного лету, він навіть не міг припустити, що місце падіння – біля самого підніжжя скелі. За півгодини він повернувся до табору.
Цей офіцер був мудрий чоловік, тож волів не розказувати неправдоподібних, хоч і правдивих історій. Він промовчав про те, що побачив. На командирове запитання, чи під час тої вилазки помітив щось для добра війська, він відповів:
– Так, сер. З південного боку до цієї долини нема дороги.
Командир усміхнувся. Своє знав.
IV
Вистріливши, рядовий Картер Друз перезарядив рушницю і знову став чатувати. Минуло якихось десять хвилин, і до нього по-пластунському підповз сержант федеральної армії. Друз і не глянув на нього. Лежав, нерухомий і байдужий.
– Це ви стріляли? – пошепки спитав сержант.
– Так.
– У кого?
– В коня. Він стояв он на тій скелі. Звалився в провалля.
Почуття рядового виказувала хіба що блідість обличчя.
Відповівши, він відвернувся. Більше не сказав ні слова. Сержант спантеличився.
– Послухайте-но, Друзе, – помовчавши, обізвався він. – Нічого не приховуйте від мене. Наказую вам доповісти. Чи сидів хтось на коні?
– Так.
– Хто?
– Мій батько.
Звівшись на ноги, сержант відійшов від рядового.