Була грозова ніч. Дощ торохтів об брезент поривно, глухо, по-барабанному — такі звуки знані всім, кому доводилося жити в шатрі. Під поривами вітру напиналася тканина, натягувалися шнури, хилиталася вся хистка споруда.
Генерал закінчив писати, склав аркуш і звелів солдатові, що конвоював Аддерсона:
– Передайте-но, Тассмане, цей папір старшому ад’ютантові, а тоді повертайтеся.
– А полонений, пане генерал? — відкозирявши, спитав Тассман і запитливо зиркнув на шпигуна-невдаху.
– Виконуйте, наказ, – коротко відповів генерал.
Солдат узяв аркуш і, зігнувшись, вийшов надвір. Генерал Клаверінґ повернувся вродливим обличчям до розвідника Федеральної армії, не без приязні глянув йому у вічі й обізвався:
– Паскудна ніч, чоловіче.
– Мені – так.
– Ви здогадуєтеся, що я написав?
– Смію сподіватися, це щось варте читання. Хай я й марнославний, але дозволю собі припустити, що там ідеться про мене.
– Так, це пояснювальна записка, на підставі якої видадуть наказ про вашу страту й прочитають перед солдатами на ранковій зорі. У цій записці є також кілька вказівок начальнику військової поліції про подробиці страти.
– Маю надію, пане генерале, що видовище влаштують зі знанням справи. Адже не хто-небудь, а я особисто братиму в ньому участь,
– Може, ви хочете владнати якісь справи? Маєте якісь бажання? Скажімо, побачитися із священиком?
– Навряд чи мені легше спочиватиметься, якщо я порушу його спокій.
– Боже мій! Чоловіче, ви що – підете на смерть з ні чим іншим, крім як з жартами на вустах? Хіба ви не знаєте, що це серйозна річ?
– А звідки мені знати? За все своє життя я ні разу не був мертвим. Я чував, що смерть – серйозна річ, але не від тих, які її зазнали.
Генерал замовк. Таких людей він досі не стрічав. Цей полонений і цікавив, і навіть трохи розважав його.
– Смерть, – сказав Клаверінґ, – це втрата. Втрата щастя, яке ми маємо тепер і могли б мати й далі.
– Втрату того, чого ніколи не пізнати, ми сприймаємо байдуже, то й очікуємо загибелі не боячись. Генерале, ви ж, мабуть, спостерегли, що з усіх мерців, якими ви зволили мостити собі дорогу, ані один ніколи ні про що не пошкодував.
– Нехай бути мертвим – невелика біда, та все ж перехід до небуття дуже прикрий людині, що не втратила здатності відчувати.
– Біль дуже прикрий, це безперечно. Без страждань – більших чи менших – його не буває. Той, хто довше живе, відповідно й більше його зазнає. Те, що ви називаєте переходом до небуття, – це просто останній біль. Насправді ж такої речі, як вмирання, немає. Для прикладу припустімо, що я спробував утекти. Тоді ви зведете револьвер, який досі делікатно приховували поміж колін...
Генерал зашарівся, неначе дівчина, стиха засміявся, показавши сліпучо-білі зуби, й кивнув красивою головою. Промовчав. А шпигун вів далі:
– Тоді ви стрілите – і ось я маю в шлунку те, чого не ковтав. Падаю, але я ще не мертвий. Помру допіру по півгодинній агонії. Одначе будь-якої миті того часу – півгодини – я або живий, або мертвий. Нічого іншого – перехідного – не може бути. Коли завтра вранці мене повісять, все буде достоту так само. Притомний, я житиму. А без свідомості – буду мертвий. Видно, сама природа розпорядилася мені на мою користь. У такий спосіб, що, якби довелося розпорядитися мені, я б не чинив інакше. Це така проста річ, – додав він, усміхнувшись, – що про неї не варто й згадувати, коли тебе вішають.
По цих словах запала довга мовчанка. Генерал непорушно сидів і дивився на обличчя співрозмовника, очевидно, не сприйнявши сказаного. Видавалося, що очі стережуть полоненого, а голова думає про зовсім інше. Нарешті він глибоко зітхнув, здригнувся, немов прокинувшись зі страшного сну, й майже нечутно видихнув:
– Смерть жахлива!
Сам же генерал і ніс цю смерть.
– Жахливою її вважали наші дикі предки, – понуро відповів шпигун. – Бо їм бракувало розуму, щоб збагнути різницю між свідомістю й фізичними формами, в яких ця свідомість виявляється. Це подібно до того, як мавпа, маючи ще менше розуму, не може уявити будинку без мешканців. Побачивши якусь зруйновану халупу, вона подумає, що під руїнами мучаться люди. Смерть здається нам жахливою, бо ми успадкували схильність ось так її сприймати. Щоб пояснити суть речі, ми вдаємося до безглуздих химерних баєчок про потойбічність. Створюємо легенди, ба й цілі філософські течії, щоб виправдати нашу нерозумну поведінку. Генерале, ви можете засудити мене до повішання, але цим ваша зла воля обмежується. Ви не можете засудити мене до раю на небесах.