⥈
Сутичка аванпостів
І. Про бажання загинути
Двоє сиділо й розмовляло. Один із них був губернатор штату. Тривав 1861 рік, точилася Громадянська війна, і цей високопосадовець уже прославився тямучістю та завзятістю, прикметними рисами його діяльності – залучати всі сили та засоби штату на благо Федерації9.
– Що я чую! Ви?! – вигукнув здивований губернатор. – Ви теж хочете стати офіцером? Воістину, свист флейт і гуркіт барабанів учинили глибоку зміну вашого світогляду. В ролі сержанта-вербувальника мені, мабуть, не годиться надто вже перебирати рекрутами, але... – тут голос набрав іронічного відтінку, – невже ви забули, що від вас вимагатимуть скласти присягу на вірність?
– У мене зовсім не змінилися ні переконання, ні симпатії, – спокійно відказав співрозмовник. – Я прихильний до Півдня й щойно мав честь почути від вас натяк про це, а однак завжди вважав, що правда на боці Півночі. У дуже важливих справах я, тілом і душею південець, керуюся розумом, а не почуттями.
Можновладець неуважно барабанив олівцем по письмовому столі й мовчав. Озвався за добру хвилину.
– На світі є різні люди. Напевно, є й такі, що поводяться в цей спосіб. Поза сумнівом, ви зараховуєте себе до них. Та я знаю вас віддавна і – вибачайте – вважаю інакше.
– Отже, ви дали зрозуміти, що мою заяву відхилено?
– Так. Хіба що зумієте мене переконати, що ваші симпатії до Півдня не стануть певною завадою на службі. Не сумніваюся у ваших добрих намірах. Знаю, що ви обдарований, розумний чоловік і маєте відповідні навики, щоб виконувати офіцерські обов’язки. Ви сказали, що за переконаннями підтримуєте справу північан, але я волію, щоб людина вкладала серце в цю справу. Це ж бо зброя, якою воюють, – серце.
– Послухайте, губернаторе, — мовив молодик, усміхнувшись не так тепло, як ясно, – у мене про запас є ще одна річ – кваліфікація. Очевидно, про неї не варто згадувати. Крім того, один великий воєначальник запропонував простий спосіб стати добрим вояком: «Завжди старайся, щоб тебе вбили». Ось це і є причина того, що я бажаю служити у війську. Невеликий, мабуть, з мене патріот, але я хочу, щоб мене вбили.
– Є простіший і відвертіший спосіб, – гостро глянув цивільний начальник. Погляд став холодним.
– У моєму роді, сер, не повелося так робити. Ніхто з Армістедів не вчинив такого.
Запала довга тиша. Співрозмовники не дивились одне на одного. Нарешті відірвавши очі від олівця, що й далі постукував, губернатор поставив запитання:
– Хто вона?
– Моя дружина.
Сановник вкинув олівця в шухляду, звівся й кілька разів пройшовся по кімнаті. Тоді обернувся до Армістеда, пройняв його, теж на ногах, ще холоднішим поглядом і спитав:
– Чи не краще було б, якби... наша країна втратила не вас, а ось цього... чоловіка? Може, на заваді стоїть те, що Армістеди не визнають неписаних кодексів?
Напевно, члени цього роду гостро відчували образу. Молодик спаленів, тоді сполотнів, але стримався – аби домогтися свого.
– Я не знаю, хто цей чоловік, – доволі спокійно відповів він.
– Пробачте, мовив губернатор з більш-менш помітною ноткою каяття, зазвичай властивою такому слову. Поміркувавши якусь мить, він додав: – Завтра надішлю вам скерування на службу капітаном у Десятому піхотному полку. Тепер він у Нашвіллі, штат Теннессі. На добраніч.
– На добраніч, сер. Дякую вам.
Залишившись на самоті, губернатор трохи постояв, спершись на стіл, а тоді здвигнув плечима так, наче хотів скинути з них тягар.
– Паскудна справа, – буркнув він собі під ніс. Тоді всівся за журнальний столик перед каміном, узяв першу-ліпшу книжку й почав її гортати. Око впало на таку сентенцію:
«Бог спонукав невірну жону набріхувати на мужа й таким чином виправдовувати свої гріхи, а водночас мав ласку наділити інших чоловіків дурістю – вірити їй».
На обкладинці стояло: «Його величність дурень10».
Губернатор жбурнув книжку у вогонь.
II. Як сказати те, що варто почути
Переможені у дводенній битві на місцині Піттсберґ-Ландинґ11, конфедерати понуро відступали до Коринта, звідки й прийшли. За очевидну нездарність позбувся посади Ґрант12, побите військо якого врятувалося від знищення та полону завдяки солдатському вмінню й зарадності Б’юлла13, однак командувачем замість рятівника став Галлек14 – не випробуваний на ділі, нерішучий і забарний теоретик. Помалу тяглися його загони, ненастанно розгорталися в лінію фронту, щоб протистояти прудким ворожим стрільцям, раз у раз окопувалися проти колон, жодна з яких так і не надійшла. Крок за кроком просувалися протягом тридцяти миль лісів і боліт – назустріч супротивникові, завжди готовому щезнути, наче нічна мара від кукурікання на світанку. Це була кампанія по-театральному мішурних вилазок і гучних сигналів тривоги, рекогносцирувань і контрмаршів, безглуздих непорозумінь і скасованих наказів. Тижнями той вельми серйозний фарс привертав увагу видатних цивільних діячів на ниві політичних амбіцій і спокушав цілком безпечно користати з жахіть війни. До цих діячів належав також наш любий губернатор. І в штабі армії, і в таборах вояків-земляків він був свій чоловік – завжди в оточенні кількох підлеглих, у картинній позі на коні, в бездоганно скроєному одязі, у хвацькому шовковому циліндрі. Ті чарівливі риси виразно нагадували про мирний суходіл ген за воєнним океаном. Отож обляпаний болотом рядовий спозирав на них зі свого шанця, спершись на лопату, й уголос кляв – висловлював думку про несумісність вишуканої декоративності з суворою простотою солдатського ремесла.