– Будь я вами, губернаторе, то не поганяв би далі в такий спосіб, – сказав якось генерал Мастерсон15, що саме мав рушити верхи на неофіційну нараду й сидів в улюбленій позі, закинувши ногу за луку сідла. – Не в ті ворота їдемо. Ми не що інше, як ланцюг стрільців. Гадаю, тільки тому мені наказали розставити тут гармати, призначені для облоги. Якщо наша шеренга відступить, то конфедерати з відчайдушної натуги пудитимуть у штани й гинутимуть, не маючи можливості забрати із собою ту зброю. Бо ж вона нівроку важкенька.
Є підстава побоюватися, що нефільтрована дещиця цього армійського гумору впала на місце під цивільним циліндром трохи інакше, ніж крапля літеплого дощику. Однак губернатор не дав по собі цього пізнати й ані на крихту не збавив гордовитості.
– Я чув, – поважно відповів він, – що тут є мої люди. Це рота Десятого полку під орудою капітана Армістеда. Я б хотів зустрітися з ним, якщо ви не проти.
– Він того вартий. Але туди треба добиратися через добрячий клапоть хащів. Я б порадив вам залишити тут коня та інше... – генерал глипнув на губернаторський почет... – зайве спорядження.
Губернатор пустився пішки й самотою. За півгодини він продерся крізь мочарі з густим плутаним чагарником і дістався сухої та відкритішої місцини, де за низкою поставлених у козла рушниць байдикувала піврота піхотинців. Кожен був при повній амуніції – з ременем, ладівницею, ранцем та флягою. Одні солодію спали, розпростершись на сухому листі. Другі спроквола теревенили про се й те. Треті знічев’я перекидалися в карти. Ніхто не відбився аж надто далеко від рушниць. На погляд цивільної людини, це була сцена безладдя, безтурботності й недбальства. Натомість військове око розпізнало б вичікування та готовність.
Неподалік, на поваленому дереві, сидів озброєний офіцер у поношеному однострої й дивився на прибульця, до якого саме підходив сержант.
– Хочу бачити капітана Армістеда, – озвався сановний прибулець.
Уважно розглянувши його, сержант мовчки кивнув на повалене дерево, взяв рушницю й попровадив гостя до офіцера.
– Цей чоловік хоче бачити вас, сер, – доповів сержант, відкозирявши. Офіцер підвівся.
Його впізнало б хіба що дуже гостре око. За якихось кілька місяців каштанове волосся помережили сиві пасма. Засмагле обличчя покрилося передчасними зморшками. На лобі довгий синюватий шрам позначив удар шаблею. Куля залишила на щоці впадину і складку. Тільки жінка з лояльної Півночі могла б вважати цього чоловіка вродливим.
– Армістеде... Капітане... – сказав губернатор, простягши руку. – Невже не впізнаєте мене?
– Сер, я вас упізнав. І віддаю вам честь... як губернаторові мого штату.
Звівши свою правицю до рівня очей, капітан рвучко відкинув її й опустив. У кодексі військового етикету немає параграфа про ручкання. Відповідний параграф цивільного етикету тільки що знехтувано. Якщо гість і здивувався чи образився, то не дав узнаки.
– Ця рука підписала документ про ваш офіцерський чин, – зауважив він.
– І ця рука...
Речення залишилося незакінченим. З фронту долинув різкий гук рушничного пострілу, тоді ще один. І ще один. У лісі просвистіла куля й влучила в дерево поблизу. Солдати зірвалися на ноги й – перш ніж капітан високим чистим голосом віддав команду «струн-ко!» – вишикувалися за низкою складених рушниць. Гучно, розмірено й співуче – тепер уже на тлі частої барабанної стрілянини – прозвучало «до збро-ї!», і забряжчали відчіплювані багнети.
Дзумкітливим роєм, наосліп летіли кулі невидимого ворога, уривчасто виляскувало гілляччя, перебиваючи їм політ. У шерензі впало троє. Один за одним із фронтової лінії незграбно пробиралися крізь лісову гущу поранені. Мало хто з них приставав. Зціпивши зуби, стиснувши губи на сполотнілих обличчях, простували у тил.