– Стріль-ці, стій!
Ті зупинилися й, як велить правило, обернулися лицем до ворога.
– Напра-во... ши-куйсь!
На ходу прикріплюючи багнети, його підлеглі підбігли до крайнього солдата і сформували вільний стрій.
– Уперед... на порятунок губернатора вашого штату... бігом... ма-а-арш!
Тільки один шереговий не виконав цього чудернацького наказу. Упав мертвим. З бадьорим криком солдати пустилися бігти двадцять-тридцять кроків, за якими лежала мета бойового завдання. їхньому командирові було ближче, тож дістався першим – водночас із ворогами. Ті встигли кілька разів вистрілити в нього, а конфедерат, що мчав попереду, розхристаний простоволосий велетень, замахнувся рушницею, щоб ложем розчерепити капітанову голову. Коштом зламаного передпліччя Армістед відбив удар і по саме руків’я встромив шпагу велетневі в груди. Він упав, ефес вислизнув з руки, й поки та рука сягала по револьвер у кобурі, ще один ворог по-тигрячому скочив на капітана, схопив його за горло й кинув на розпростертого губернатора, що досі силкувався встати. Нападника наскрізь прохромив штик федерального сержанта, й смертельний затиск на горлі ослаб після двох сильних ударів по кистях. Звівшись на ноги, капітан опинився в оточенні своїх підлеглих, які тим часом наспіли, прикрили його й розпочали запеклу сутичку. Південці переважали числом, але поступалися злагодженістю дій. З обох боків майже всі рушниці були розряджені, й у такому шарварку не було ні часу, ні місця їх заряджати. Мало хто з ворогів мав багнета, тож їм довелося битися кольбами. Рушниця як дубець – теж грізна зброя.
Гомін сутички був схожий на перестук рогів у бійці биків. Раз за разом лускотів розтрощений череп. Раз у раз лаялися вуста й бурчав живіт під припертим дулом, коли багнет уже прохромив тіло. Упав один із північан, і крізь прогалину в живій стіні вискочив капітан Армістед. Ліва рука метлялась, а правою він по-жахливому швидко й дієво розрядив револьвер у гущу сірих мундирів. Уцілілі південці підштовхували товаришів, що були попереду, й ті, переступаючи через тіла убитих, ставали грудьми проти невтомних штиків. А цієї холодної зброї все меншало – залишилось якихось жалюгідних п’ять-шість штук. Ще кілька хвилин грубої роботи – невеликої сутички лоб у лоб – і буде по всьому.
Зненацька праворуч і ліворуч розпочалася пальба. Наступали свіжі загони федеральних стрільців, женучи флангові частини конфедератів, відсталі від головних сил, що просунулися центром. А позаду цих свіжих галасливих бійців, кроків за триста, крізь дерева мріла лінія фронту.
Наскочивши на жменьку вояків у синьому, натовп вояків у сірому піддався інстинкту й спинився. Приголомшивши північан напором і не маючи змоги в товкотнечі скористатися зброєю, південці затоптали їх, люто й жорстоко чавлячи кінцівки, тулуби та обличчя. А тоді відступили закривавленими ногами по тілах своїх загиблих і приєдналися до всього конфедераційного війська, що нині зазнало поразки. На тому й закінчилася сутичка.
IV. Велика честь великим людям
Губернатор розплющив очі й розглянувся навколо себе. Очунявши з непритомності, помалу пригадував нинішні події. Біля нього стояв навколішки чоловік у мундирі майора – хірург. Довкола них згуртувалися цивільні члени губернаторового штабу з виразом хвилювання та турботи на обличчях, відповідним до їхніх посад. Трохи віддалік генерал Мастерсон балакав з іншим офіцером.
– Сер, цей бій найкращий і найвеличніший із тих, що досі були, – ствердив генерал, змахнувши сигарою. – їй-бо, це бій понад усі бої!
Про його красу та велич свідчила низка акуратно вкладених трупів і ще одна низка – поранених бійців, не дуже доладно розміщених, неспокійних, напівголих, зате бинтованих і перебинтованих.
– Як почуваєтеся, сер? – спитав хірург. — Не бачу рани.
— Мабуть, зі мною все гаразд, – відповів пацієнт, напівзвівшись. – Ось тільки щиколотка...
Медик перевів погляд на пошкоджену ступню й розтяв чобота. Очі всіх присутніх стежили за ножем.
Ворухнулася нога, з халяви випав складений папірець. Недужий сановник недбало розгорнув його. То був лист тримісячної давності, підписаний іменем «Джулія». Зауваживши в тексті своє ім’я та прізвище, губернатор прочитав від початку до кінця все написане. Нічого особливого, от таке собі зізнання слабкої жінки в геть невигідному гріху; покута невірної дружини, зрадженої коханцем. Під час сутички біля потічка цей лист випав із Армістедової кишені, а губернатор спокійнісінько переадресував його у свою власну.
Тим часом прискакав верхи ад’ютант. Спішившись, підійшовши до губернатора й відкозирявши, сказав: