– Не варто перейматися, сер, – відповів Брун, незворушно. – Я втік і повернувся під свої знамена – конфедератські. Мушу додати, що я, перш ніж стати дезертиром, попросив дозволу піти у відставку. І відверто пояснив причину – змінилися мої погляди і переконання. Мені відповіли дисциплінарною карою.
– Так, але якби мені дісталося по заслузі за свій злочин... якби ви не подарували мені життя... я ж то прийняв цей дар і не віддячився... Ви б тоді не постали ще раз перед неминучою смертю.
Полонений ледь здригнувся. На його обличчі з’явився вираз тривоги й неспокою. Може, ще й здивування. Цієї миті у вхідному отворі намету з’явився лейтенант – ад’ютант капітана.
– Капітане, – сказав він, відсалютувавши, – батальйон вишикувано.
Опанувавши себе, Гартрой обернувся до ад’ютанта і відповів:
– Лейтенанте, передайте капітанові Ґрему, що я наказав йому перейняти командування батальйоном. Хай вишикує частини трохи далі – за бруствером. Ось цього джентльмена – зрадника і шпигуна – належить розстріляти у присутності всіх офіцерів і солдатів. Підете удвох, разом із ним. Без кайданів і без конвою.
Поки ад’ютант чекав біля входу, два чоловіки в наметі звелися й обмінялися церемонійними уклонами. Брун зразу ж вийшов надвір.
За півгодини старий чорношкірий кухар – крім командира батальйону, єдиний, хто залишився в таборі, – так наполошився від залпу мушкетів, що впустив чайника з окропом на вогнище. Дарма що впав у досаду, але й не гадав дослухатися, дарма що гучно зашипіла вода на жару, та кухар цілком міг почути виляск пострілу пістолета – цього разу ближчий. Капітан Гартрой зрікся життя. Не міг далі жити з цим даром, не дозволяло сумління.
Згідно з проханням, висловленим у передсмертній записці, адресованій капітанові Ґрему, новому командирові батальйону, Гартроя поховали – як і Бруна – без військових почестей.
У темному затінку гори, яка вже нічого не пам’ятає про війну, солодко сплять двоє чоловіків у давно забутих могилах.
⥈
Офіцерське поріддя
І. Про застосування ввічливості
– Капітане Рансоме, вам не належить щось та й знати. Цілком досить виконати мій наказ. З вашого дозволу, повторю його. Якщо ви зауважите бодай якесь переміщення ворожих військових частин на вашій ділянці фронту, то відкривайте вогонь. Якщо на вас підуть у наступ, то втримуйте свою позицію скільки змога. Чи зрозумілі мої слова, сер?
– Зрозуміліших не буває. Лейтенанте Прайсе, – звернувся капітан до офіцера своєї батареї, який тільки що під’їхав верхи й почув генералові слова, – суть цього наказу ясна й проста, правда ж?
– Цілком ясна.
Лейтенант проминув їх і поскакав на своє місце. Якийсь час генерал Камерон3 і командир батареї посиділи в сідлах, мовчки дивлячись один на одного. Не було про що говорити. Очевидно, вже й без того забагато сказано. Холодно кивнувши, генерал розвернув коня, збираючись рушати. Капітан відкозиряв – повільно, понуро й вкрай церемонно. Ознайомлена з тонкощами військового етикету людина витлумачила б таку манеру як спосіб показати своє ставлення до уразливого дотинку. Один із важливих різновидів застосування ввічливості – це виражати образу.
Генерал під’їхав до свого штабу та супроводу, що чекали неподалік. Уся кавалькада рушила праворуч від батареї й зникла в тумані. Капітан Рансом залишився на самоті, мовчазний і нерухомий, як кінна статуя. Сірий туман, дедалі густіший, оповив його, неначе зримий фатум.
II. За яких обставин люди не хочуть, щоб їх застрілили
Напередодні випав безладний бій, у якому ніхто не здобув переваги. На місцях сутичок блакитними простирадлами в гіллі нависав пороховий дим, аж поки його розсіяв дощ. У роз-грузлій землі колеса гармат і зарядних ящиків прорізали глибокі нерівні колії. Здавалося, пересуванню піхоти перешкоджає прилипла до ніг грязюка, коли промоклі до рубця солдати, сяк-так прикривши плащами рушниці, ламаною лавою брели поперед себе мокрим лісом і затопленими полями. Кінні офіцери, визираючи з-під каптурів блискучих, немов чорні лати, гумових плащів-пончо, поодинці чи групками пробиралися поміж піших шерегових, безцільно сновигали вперед-назад і не привертали нічиєї уваги, окрім хіба що своєї власної. Розкидані там і тут убиті бійці своїми забрудненими землею мундирами й чи то накритими ковдрою, чи то відкритими проти дощу та жовтими як глина обличчями додавали сумовитого духу іншим безрадісним рисам усього видовища та посилювали гнітюче враження від нього. Дуже відразливі, аж ніяк не героїчні були ці полеглі, й нікого не поривав їхній приклад патріотизму. Еге ж, загинули на полі слави, але воно таке мокре! Це істотна обставина.