Так і не дійшло до генерального бою, якого всі сподівалися; нічого не дала незначна перевага то на одному, то на другому боці в окремих випадкових сутичках. Мляві атаки викликали понурий опір, нічого більш. Люди механічно виконували накази, сповняли обов’язок, ото й усе.
– Сьогодні солдати показали себе боягузами, – сказав командир бригади федеральної армії генерал Камерон своєму ад’ютантові.
– Вони мерзнуть, – відповів той і додав, кивнувши на одного з мерців, що лежав у мілкій жовтій калюжі, весь оббризканий болотом з-під коліс і копит: – Та й... не хочуть стати ось такими, як він.
Зброя, як і люди, допустилася злочинного недбальства. Рушниці торохтіли глухо й жалюгідно. Це безглузде торохтіння навряд чи відповідало сподіванням солдатів на бездіяльних ділянках лінії фронту та в резервах. Навіть зблизька гармати бухали негучно й тупо. Бракувало гостроти та гучності, немовби їх заряджали сліпими зарядами. Ось так нудно волікся до кінця цей марний день, поки дійшов до бентежливої ночі, яка переросла в тривожний ранок.
Армія має своє «я». Під масою різних особистих думок і почуттів усіх її живих складників вона мислить і почуває як одне ціле. І в цьому широкому, узагальненому усвідомленні порядку речей полягає більша мудрість, ніж у звичайній сумі окремішніх світоглядів. Того похмурого ранку велика груба армійська потуга, навпомацки пробираючись в океані білого туману, по самому дні, серед схожих на водорості дерев, невиразно відчувала, що все складається негаразд, що через вчорашнє маневрування її складові частини розмістилися геть неправильно, а сила розпорошилася. Зачувши небезпеку, солдати балакали між собою про тактичні помилки, яких не вміли назвати через свій убогий військовий словник. Офіцери різних звань збиралися в купки й уже більш по-вченому висловлювали свої невиразні побоювання. Стривожені командири бригад і дивізій пильнували зв’язок з іншими частинами праворуч та ліворуч, посилали штабних офіцерів розвідати що і як, тихо й обережно просували стрілецькі ланцюги вперед, у непевний простір між знаним і незнаним. На деяких позиціях передової лінії бійці, очевидно з власної волі, зводили як уміли укріплення – без мовчазних лопат і галасливих сокир.
Одну з таких позицій втримувала батарея капітана Рансома, що складалася з шести гармат. Його підлеглі, маючи шанцевий інструмент, старанно працювали всю ніч, і тепер гармати випинали чорні жерла з бійниць масивної земляної споруди, справді грізної. Батарею розташовано на вершку пологого безлісого схилу, звідки можна було безперешкодно покривати обстрілом добрячий шмат незнаних теренів. Навряд чи вдалося б вибрати кращу позицію. Була в ній одна особливість, яку не оминув увагою Рансом, любитель користуватися компасом: обстріл скеровано на північ, тоді як лінія фронту – і капітан це знав – мала б пролягати лицем на схід. Так і було, а цю частину передової лінії відвели назад, далі від супротивника. Це означало, що Рансомова батарея укріпилася десь на лівому крилі. Адже на передовій лінії, якщо дозволяє характер місцевості, полководці зазвичай відтягують до тилу фланги війська – найуразливіші його частини. Справді, капітан таки підтримував крайню ліву ділянку фронту. Лівіше не було видно жодної військової частини. Зразу ж за гарматами Рансома й відбулася його розмова з бригадним командиром, кінцеву й найколоритнішу частину якої наведено вище.
III. Як без нот грати на гарматі
Капітан Рансом сидів на коні, непорушний і мовчазний. Поряд, біля гармат, стояли солдати. В околі кількох миль товпилося сто тисяч вояків – друзів і ворогів. А проте він був на самоті. Туман відділив його від людей, та так надійно, як відділяє пісок у серці пустелі. Рансомів світ обмежився кількома квадратними ярдами мокрої витоптаної землі навколо копит його коня. У цьому примарному царстві не видно й не чути товаришів. Такі умови сприяють розмислу, отож Рансом замислився. Суть цих думок не відобразилася жодною познакою на його виразно окресленому вродливому обличчі, непроникному, як у сфінкса. Зрештою, навіщо ця познака, якщо нема кому її розпізнати? Почувши чиїсь кроки, капітан тільки повів оком туди, звідки долинув звук. Один із його сержантів, що видавався велетнем в оманливій перспективі туману, наблизився до зверхника настільки, щоб набрати чітких обрисів та природних розмірів, віддав честь і став струнко.