Капітан ще жодного разу не бачив озброєних ворогів за два роки війни, на якій його полк сформували одним із перших. Мав дуже цінну й не дуже-то поширену перевагу – військову освіту, тож його приятелі помарширували на фронт, а Ґраффенріда скерували на адміністративну службу в столиці штату. Вважали, що там із цього офіцера буде найбільша користь. Спершу він виступав проти такого розпорядження, як ото поганий солдат, а тоді підпорядкувався йому, як ото добрий солдат. Підтримуючи добрі товариські та службові стосунки з губернатором штату, заслуживши довіру та прихильність у цього сановника, Ґраффенрід, однак, категорично відмовлявся від підвищення в чині й давав молодшим службовцям можливість просунутися вище, ніж він сам, у табелях про ранги. В його фронтовому полку невтомно працювала смерть, тож у командному складі раз по разу відкривалися вакансії. Але Ґраффенрід далі обіймав свою скромну посаду й великодушно, по-лицарському допомагав іншим робити кар’єру, вважаючи, що по праву воїнські винагороди належать тільки тим людям, які стають грудьми проти шквалу й натиску в битві. Зрештою ця тиха відданість принципам таки переважила, його звільнили від ненависних обов’язків і послали на фронт. І ось зовсім не обстріляний новак опинився на передовій лінії, очолив роту загартованих ветеранів, які мали нового командира за порожнє місце, а його ім’я та прізвище – за пустий звук. Ніхто з них, ба навіть із офіцерів-побратимів, задля яких капітан відмовлявся від своїх прав, не зумів розпізнати його відданість обов’язку. Дуже вже заклопотані, вояки не спромоглися на справедливість і вбачали в новоспеченому фронтовикові мазуна, що доти ухилявся від виконання своєї повинності, доки його силоміць послали-таки на поле бою. Надто гордий, щоб пояснювати, і водночас не настільки товстошкурий, щоб не відчувати несправедливості, він міг тільки терпіти й сподіватися на краще.
Цього літнього ранку в усій федеральній армії не було людини, що тішилася б майбутнім боєм так, як Андертон Ґраффенрід. Він був у бадьорому піднесеному настрої, все його єство переповнювали бурхливі почуття. Вкрай збуджений, капітан нетерпеливився від того, що конфедерати зволікають з атакою. Є нагода, а про наслідки байдуже. Перемога чи поразка – на все Божа воля; хай там як, а треба показати себе справжнім воїном і героєм, довести своє право на пошану від солдатів, на приятелювання з офіцерами-побратимами, на увагу начальників. Як же забилося, мало не вискочило з грудей серце, коли прозвучала запальна мелодія горна – сигнал про збір! Якою ж легкою ходою, не відчуваючи землі під ногами, йшов Ґраффенрід попереду роти! Як же він зрадів, утямивши, що в бойовому порядку його полк має зайняти передову лінію! А якщо ненароком і згадалися карі очі, що розпроміняться ніжністю, читаючи газетну статтю про події цього дня, то хто звинуватить молодого офіцера за зовсім не воїнські гадки? Хто вважатиме їх слабкістю, ознакою браку бойового завзяття?
Раптом понад лісом, за півмилі попереду, знявся високий стовп білого диму. Здавалося, димить верховіття, а не жерло гармати на гряді, невидимій за деревами. За мить пролунав різкий басовитий гук, зразу ж супроводом почулося огидне шипіння. З неймовірною швидкістю пронизавши простір, воно вмить з шепоту обернулося на рев – нізащо не встигнеш вловити поступ цієї жахливої переміни. Лави вояків помітно здригнулися. Заскочені зненацька, всі заворушилися. Скособочившись, Ґраффенрід обіруч рвучко прикрив щоку й скроню – долонями назовні.
Водночас він почув гучний дзвінкий ляскіт і побачив клуб диму та пилюки на схилі пагорба. Снаряд пролетів повз капітана – за якихось п’ятдесят кроків ліворуч, трохи позаду. Почувся — а може, й причувся – тихий глузливий смішок. Обернувшись у той бік, Ґраффенрід зустрівся з очима першого лейтенанта, свого підлеглого. Той видивлявся на зверхника з неприхованою насмішкою. Капітан окинув поглядом солдатів у шерензі. Вони сміялися. Невже над ним потішаються? Від такого здогаду шугнула до голови кров, зарум’янилося сполотніле обличчя. Щоки пашіли від сорому.
На постріл конфедератів не було відповіді. Очевидно, командувач цієї ділянки фронту не захотів спровокувати канонаду. Ґраффенрід був вдячний йому за витримку. Він і не гадав, що політ снаряда може справити таке разюче враження. Вмить докорінно змінилось його уявлення про війну, й капітан відчував, що на його обличчі виразно відображається бентега. У жилах вирувала кров, у горлі став клубок, і якби зараз довелося дати команду, то підлеглі не зрозуміли б її, та й навряд чи почули б. Тремтіла правиця, стискаючи руків’я шпаги, механічно совалася по мундирі лівиця, хапалася за тканину, а ноги заледве втримувалися, щоб не зрушити з місця. Здавалося, що солдати спостерегли це сум’яття. Невже це страх? Ґраффенрід побоювався, що так воно і є.