З правого боку вітер доніс негучний уривчастий гул, схожий на прибій штормових хвиль, далекий відгомін коліс потяга на рейках та напливи буревію в соснових кронах. Такі подібні ці звуки, що й не розрізниш їх, коли не знаєш наперед. Шерегові глянули в тому напрямку, звідки прийшли ці звуки. Туди ж спрямували свої біноклі верхові офіцери. Упереміж з гулом звучав нерівномірний стукіт. Спершу капітан гадав, що це стукає кров у вухах, а тоді вирішив, що це гуркотять барабани вдалині.
– Почалося. На правому фланзі, – сказав один із офіцерів.
Допіру тоді Ґраффенрід утямив, що чує пальбу з рушниць і гармат. Кивнувши, він спробував усміхнутися. Така усмішка не могла передатися іншим.
Незабаром уздовж узлісся позначилася низка світло-блакитних хмарок, затріскотіли постріли. Гострий свист куль обривався глухим стуком об землю. Солдат, що стояв поруч капітана, впустив рушницю, трішки осів, похитнувся й незграбно впав долілиць. «Лягай!» – крикнув хтось. Тепер убитий майже не відрізнявся від живих. Здавалося, що кілька рушничних пострілів скосило десять тисяч вояків. Стояли тільки командири. Зробили єдину поступку на шкоду героїзму й на користь безпеці – спішились і наказали відвести своїх коней до недалекого тилу, в низовину за невисокими пагорбами.
Капітан лежав поряд мерця, з грудей якого точився тонкий струмінчик крові й поширював солодкуватий нудотний запах.
Понівечене від удару об землю, пожовкле обличчя викликало огиду. Ніщо не вказувало на воїнську славу полеглого, ніщо не скрашувало цієї бридкої смерті. Ґраффенрід не міг відвернутися від тіла, бо тоді втратив би з очей свою роту.
Він втупився поглядом у ліс, де знову залягла тиша, й спробував уявити, що там діється. Мабуть, формуються лінії бійців перед атакою й артилеристи штовхають гармати до узлісся. Здається, з гущавини вже випинаються чорні жерла, готові вивергнути із себе зливу снарядів – таких самих, як той, що ревом рознервував капітана. Від напруги заболіли очі, на них неначе напливла полуда, однак Ґраффенрід не відривав погляду з невидимого вже лісу, аби тільки не дивитися на мертвяка.
У душі нашого героя згас войовничий запал. Вимушена бездіяльність спонукала його до самоаналізу. Думки снувалися не про те, щоб відзначитися в бою й увінчатися славою. Конче треба було зорієнтуватись у хаосі своїх почуттів. Наслідком роздумів стало глибоке розчарування. Затуливши обличчя долонями, капітан застогнав.
На правому фланзі дедалі виразніше звучало хрипке бурмотіння битви. Воно перероджувалося в рев, гуркіт і гримотання. Ці звуки долинали здалеку. Напевно, під натиском відступало ліве крило ворога, назрівала слушна пора рушити туди, де його передова лінія виступала клином проти позицій північан. На інших ділянках фронту запала незбагненна грізна тиша. Кожен відчував, що вона провіщає лихо воякам, які підуть в атаку.
Солдати, що залягли на передовій, озиралися на стукіт копит. Дванадцять штабних офіцерів галопувало до бригадних і полкових командирів, які вже спішилися. Невдовзі хор голосів невлад виголосив команду «батальйон, шикуйся!» Шерегові зірвалися на ноги й виконали команду. В очікуванні слова «вперед» калатали серця й стискалися зуби. Люди також чекали олив’яного та крицевого градопаду, що посіче їх на шмаття, хай тільки рушать уперед, підкорившись наказу. Але командири мовчали. Не знялася буря. Нестерпне зволікання зводило з розуму, позбавляло сили духу – так само, як короткочасне відтермінування вироку приреченому лягти під лезо ґільйотини.
Ґраффенрід стояв на чолі своєї роти, біля його ніг лежав труп. З правого боку гриміла битва – безперестанку торохтіли рушниці, ненастанно бухали гармати, недоладно кричали невидимі бійці. Капітан зауважив клуби диму над далекою смугою лісу й звернув увагу на зловісне затишшя в лісі поблизу. Ці контрасти пантеличили й вражали. Мов струни натяглися нерви. Його обдавало жаром і холодом. Ґраффенрід сапав, як пес у спеку. На якусь хвилину він мимоволі затамував подих і тільки під впливом запаморочення став знову дихати.
Зненацька все його єство охопив спокій. Око впало на оголену шпагу, затиснуту в руці. Згори лезо здавалося коротшим, ніж насправді, й було схоже на меч римського воїна. Така подібність навівала гадку про лиху долю й героїзм.