– Стій! – гучно скомандував Ґрейрок і по-статутному доповнив вигук клацанням рушничного замка. – Хто йде?!
Прибулець на мить завагався, а якщо й відповів, то його слова заглушив постріл вартового. У тиші нічного лісу цей звук пролунав оглушливо. Ще не завмерши, він повторився на аванпостах праворуч і ліворуч, почалася пальба за компанію. У кожному з цих дозорців досі сидів цивільний чоловік, який упродовж останніх двох годин викликав із уяви ворогів і населяв ними ліс перед собою, а Ґрейроків постріл перетворив цей уявний наступ війська південців у відчутну реальність. Пальнувши з рушниць, вартові відступали до табору – прудко, щодуху. Всі, крім Ґрейрока, бо той не знав, у якому напрямку треба відступати. Коли солдати, прокинувшись у таборі й не дочекавшись супротивника, знову розляглися та полягали спати, а командири знову завбачливо виставили лінію дозору, виявилося, що рядовий Ґрейрок увесь цей час несхитно стояв на посту. Отож начальник церемонійної гвардії похвалив цього єдиного солдата з усієї самовідданої варти, якого по праву можна вважати зухом, зразком молодецтва – рідкісної чесноти.
Тимчасом зух старанно й марно шукав тлінних останків непроханого гостя, маючи снайперське чуття, що таки влучив у нього. Належав-бо до тих уроджених мастаків, які стріляють майже не цілячись, підсвідомо спрямовуючи зброю. Уночі вони такі самі небезпечні, як і вдень. Так що упродовж половини свого двадцятичотирилітнього життя Ґрейрок був грозою мішеней у всіх тирах трьох міст. Тепер же, не маючи змоги похвалитись упольованим трофеєм, він розсудливо вирішив тримати язика за зубами й був радий, що товариші та командир цілком природно вважають: залишився на місці – значить, не спостеріг нічого загрозливого. Хай там як, а Ґрейрок не покинув поста, за що й заробив похвалу. Але сам він не міг вдовольнитися наслідками нічної пригоди й наступного дня під якимсь першим-ліпшим приводом попросив перепустку на вихід із табору. На те генерал одразу ж дав згоду – з огляду на героїчну поставу цього рядового минулої ночі.
Прийшовши на місце події й пояснивши вартовому, що треба знайти згубу – фактично не збрехавши, Ґрейрок поновив пошуки вбитого. Якщо ж той тільки поранений, то, може, вдасться знайти його по кривавому сліду. Однак і в денному світлі успіх був такий самий, як і в нічній темряві. Обійшовши добрячий шмат лісу й навіть відважно забравшись у глиб території конфедератів, Ґрейрок покинув пошуки. Притомившись, він усівся на корінні великої сосни, де ми його побачили на початку оповіді, й дав попуст своєму розчаруванню.
Не варто вважати, що Ґрейрок розчарувався так, як ото жорстокий убивця, що змарнував нагоду помилуватися закривавленою жертвою. З великих чистих очей цього юнака, з делікатно різьблених уст і високого чола можна було б вичитати зовсім інше. Авжеж, у його вдачі напрочуд доладно поєдналися відважність і чутливість, відчайдушність і совісність.
«Виявляється, мені прикро, – сказав він собі, сидячи на дні золотавої імли, яка примарним морем залила ліс. – Прикро, бо не вдалося знайти людини, вбитої моєю рукою! Невже тільки задля воїнського обов’язку я захотів укоротити комусь віку? Адже міг би виконати цей обов’язок і без убивства! А чого ще я міг хотіти? Якщо загрожувала якась небезпека, то мій постріл відвернув її. Для цього мене там і поставили. Та ні ж бо, я справді буду радий, коли дізнаюся, що відібрав життя не намарно. А наразі я ні в сих ні в тих. Довелося натерпітися, щоб потім хвалили командири й заздрили товариші. Уже по всьому табору роздзвонили про мою хоробрість. Неслушно зробили. Маю себе за відважного, але нині мене славлять за те, чого я не вдіяв, а якщо й вдіяв, то не так, як вони це уявляють. Склалася думка, що я мужньо стояв на посту й не стріляв. Проте саме я розпочав пальбу й не втік у паніці тільки тому, що втратив орієнтацію. Що ж мені тепер робити? Пояснити, що я побачив ворога й вистрілив? Але ж те саме твердять усі вартові, й ніхто їм не вірить. Навіщо тоді ця правда, якщо вона поставить під сумнів мою мужність і при тому все одно видаватиметься брехнею? Тьху, паскудна справа, хоч звідки глянь. Якби ж то поталанило знайти цього чолов’ягу!»