Выбрать главу

На такому побажанні шереговий Ґрейрок, розморений полудневою млістю, заколисаний тихим бринінням комашні в запашному чагарнику, геть забув про інтереси Сполучених Штатів і міцно заснув, ставши легкою здобиччю для ворогів. І наснився йому сон.

Ґрейрок почувався хлопчиком у далекій чарівній країні. Жив він край широчезної ріки, на якій велично пропливали здоровенні пароплави під звивистими стовпами чорного диму, що вістували про прибуття цих велетнів геть зарані – ті ще далеко не встигали обігнути закрут – і позначали їхню путь, коли ті вже запливали ген за обрій. І завжди пліч-о-пліч із хлопчиком задивлявся на пароплави той, кому він віддав серце і душу, – брат-близнюк. Удвох вони гуляли на березі річки, удвох досліджували поля, що стелилися далі від побережжя, удвох збирали запашну м’яту й духмяні лаврові гілочки на високих пагорбах, за якими пролягло Таємниче Королівство і з яких, кинувши оком на південь, на той берег1, можна було вгледіти краєчок Зачарованої Країни. Єдині діти матері-вдови, рука з рукою й серце з серцем, вони мандрували світляними стежками серед мирних долин, щодень споглядаючи новий світ під новим сонцем. І крізь усі ці щасливі дні біг нескінченний струмінець – тремка, багата на переливи пісенька пересмішника, що жив у клітці поряд хатніх дверей. Музичним благословенням вона просочувала й переповнювала хвилини одухотворення в цьому сні. Весела пташка співала без упину; з кожним ударом серця безконечно мінливі звуки випливали з її горла вільно, без зусиль, дзюркотячи й хлюпочучи, неначе води жвавого потічка. Ясна, чиста мелодія була душею цієї мирної картини, поясненням сокровенної суті всіх таїн життя і любові.

Та настав час, коли на ці щасливі дні насунули хмари печалі й пролилися сльозами. Добра мама померла, хатка на лужку край берега широкої ріки розвалилась, а братів віддали на виховання двом родичам. Вільям (якому й снився цей сон) переїхав до людного міста в Таємничому Королівстві, а Джона повезли в далечінь на тому боці ріки – в Зачаровану Країну. Ходили чутки, що там живуть дивні й лихі люди за такими самими, як і вони, звичаями.

Ось цьому братові під час поділу майна померлої матері дісталося те, що справді цінували близнята, – пересмішник. Дітей можна поділити, а пташку – ніяк. Ось вона й опинилася в чужих краях, назавжди покинувши Вільямів світ. Однак упродовж довгих років самотності пісня пересмішника супроводжувала всі сни Вільяма й завжди відлунювала у вухах та серці.

Родичі, що всиновили хлопчиків, ворогували й не підтримували між собою стосунків. Якийсь час близнята обмінювалися листами, повними хлоп’ячої бравади, хвальковитих оповідок про значніші й яскравіші, ніж було колись, події, – гротескного опису двох нових змістовніших життів і двох нових підкорених світів. Поступово листування робилося все млявішим, а після Вільямового переїзду до більшого міста зовсім припинилося. А проте пересмішникова пісня не припинялася, звучала й далі. Обірвалася допіру тоді, коли Ґрейрок розплющив очі, побачив галявину в бору й утямив, що це вже наяву.

Під скісним промінням призахідного багряного сонця стовбури велетенських сосон відкидали позад себе частокіл тіней, що в золотавій імлі городився далеко на схід, де світло і тінь зливалися в розмиту синяву.

Звівшись, шереговий Ґрейрок обачливо розглянувся навколо, узяв на плече рушницю й подався до табору. Пройшовши близько півмилі, він проминав густі лаврові зарості. Раптом із них випурхнула пташка і, сівши на гілку дерева, залилася радісною нескінченною піснею, яку тільки вона з усіх Божих створінь здатна заспівати на Його хвалу. Ніби й дрібниця — пташка щебече, розтуливши дзьобика. Але чоловік остовпів, ніби громом битий. Впустивши рушницю на землю, він глянув угору на пташку, затулив обличчя долонями й заридав як дитина. Цієї миті він справді помислами і душею став дитиною понад великою рікою, за якою пролягла Зачарована Країна. Насилу опанувавши себе, чоловік підібрав зброю, вголос обізвав себе телепнем і рушив далі. Натрапивши на просіку, що вела в саму гущавину заростей, він зазирнув туди. Там, на землі, розкинувши руки й вивернувши бліде обличчя вгору та набік, лежав горілиць його двійник, зодягнений у сірий однострій. На грудях темніла плямка крові. Це було тіло Джона Ґрейрока, вбитого кулею. Воно ще не заклякло. Стрілець знайшов чолов’ягу, якого шукав.